Про зарахування до лику святих у Католицькій Церкві

З огляду на канонізацію Римських Архиєреїв Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ, що відбудеться у неділю, 27 квітня 2014 року, бажаємо пригадати про те, як відбувається зарахування особи до лику святих Вселенської Церкви, подаючи деякі важливі історичні та канонічні елементи процесу проголошення святості якоїсь особи.

У Церкві першого тисячоліття культ Мучеників, а згодом також й Ісповідників, регулювався правилами різних помісних Церков. Окремі єпископи або синоди єпископів дозволяли на почитання того чи іншого святого, що зазвичай розпочиналось від перенесення мощей даної особи та їх вшанування. Такі «процеси» називалися єпископськими канонізаціями, оскільки проводились окремими єпископами та торкались лише якоїсь конкретної дієцезії, єпархії чи помісної Церкви. Лише із ХІ століття починає встановлюватись принцип, що зараховувати до лику святих має право виключно Римський Архиєрей, з огляду на те, що саме він є Вселенським Пастирем Церкви. А в ХІV столітті Церква розпочинає обмежувати культ деяких святих, ті обмеження були територіальними. А вже від Папи Сикста ІV (1483), святих, які були обмежені у культі, починають називати блаженними.

Таким чином, утвердилось юридичне розрізнення між термінами «блаженний» і «святий», які до того вживались як синоніми. Можна сказати, що проміжним етапом (передостанньою сходинкою) на шляху до зарахування людини до лику святих Католицької Церкви є визнання її блаженною. Хоча, досить часто трапляється так, що канонізаційний процес зупиняється саме на цьому етапі беатифікації, або процес призупиняється на цій стадії продовж довгих років чи десятиліть. Однією із відмінностей між святим і блаженним, як було уже згадано, є певне обмеження у культі, адже особа, визнана святою, призначена для всецерковного вшанування, вона може бути виставлена для почитання на престоли у цілому світі.

У зв’язку із славою про святість, яка поширюється серед вірних після смерті особи, яка своїм життям дала приклад доброї християнської поведінки і геройських чеснот, можна розпочати канонізаційний процес, тобто відповідну процедуру, кульмінаційним моментом якої є проголошення даної особи святою. Канонізаційний процес проводиться на двох рівнях: спершу на місцевому (загальне право передбачає, що компетентною для початку процесу є дієцезія або єпархія, де помер Слуга чи Слугиня Божа), а потім – римському, тобто вся документація переходить до Конгрегації у Справах Святих. На першому етапі збираються свідчення, дотичні документи та все, що могло б сприяти чи перешкодити визнанню святості даної особи. Варто зазначити, що ціллю процесу не є те, щоб за будь-яку ціну довести святість даної людини, але досягнення істини, навіть, якщо в процесі виявиться, що особа не може бути зарахована до лику святих. На другому етапі, тобто у ватиканській конгрегації, справа переходить у процес вивчення і висновку, завершуючись беатифікацією, а згодом, якщо на це воля Божа, і канонізацією. Одним із необхідних елементів для беатифікації є чудо, вчинене за посередництвом даного Слуги чи Слугині Божої, а ось для канонізації, тобто щоб проголосити особу святою, право вимагає принаймні двох чудес.

Сьогодні зарахування до лику святих завжди відбувається за участю Папи, оскільки акт канонізації є остаточним і непомильним актом Вселенського Архиєрея. Натомість, беатифікація проводиться місцевою Церквою, згідно із давньою традицією, відновленою Вселенським Архиєреєм Венедиктом ХVІ. Винятком у цьому було проголошення блаженним кардинала Джона Генрі Ньюмена.

Процес проголошення особи святою складається з вивчення її життя і дослідження її чеснот, особливо трьох богословських чеснот: віри, надії і любові, а також моральних: розсудливості, справедливості, мужності і поміркованості. Щоб визнати особу блаженною, а згодом, можливо, і святою, необхідно переконатись у тому, що у своєму житті вона відзначалась тими чеснотами у геройський спосіб. Іншою дорогою для проголошення особи святою є ствердження її мученицької смерті за Христа чи віру у Нього, якщо мова йде про мученика чи мученицю.

Згідно із чинним церковним правом, канонізаційний процес розпочинається лише після 5 років від дня смерті Слуги чи Слугині Божої. Вселенська Церква встановлює цей період, щоб придивитись чи особа, канонізаційний процес якої мають намір розпочати, і насправді втішається серед вірних славою святих. І лише після такої перевірки розпочинається клопіткий і, зазвичай, тривалий канонізаційний шлях. Щоб проголосити якогось Слугу чи Слугиню Божу блаженним, церковне право вимагає одного чуда, довершеного за посередництвом даного Слуги чи Слугині Божої, а для проголошення святості даної особи необхідне ще одне, тобто друге чудесне втручання Господа Бога.

Процес канонізації Слуги Божого Івана Павла ІІ розпочався відразу після його смерті, всупереч загальним правовим нормам. Прискорити початок канонізації дозволив наступник Кароля Войтили Папа Венедикт XVI. Однак, він не погодився на те, щоб спростити процедуру, наприклад, оминути етап беатифікації. У канонізаційному процесі Папи Івана ХХІІІ також є один виняток із загальноприйнятого канонізаційного процесу Католицької Церкви: проголошення святим цього Римського Архиєрея відбудеться всупереч тому, що немає офіційно потвердженого другого чуда, здійсненого за посередництвом Папи Івана ХХІІІ.

Текст із сторінки http://uk.radiovaticana.va