Причини та наслідки: український контекст

У ці складні для незалежної України дні ми як ніколи долучаємося до творення своєї держави. Кожна людина, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, своїми вчинками, словами, реакціями розкриває свої досі приховані автентичність, прагнення та наміри. І часом те, що відкривається, виявляється не дуже приємним. Що є причиною цих неприємностей? Про це йдеться в продовженні розмови “КВ” із Блаженнішим Любомиром, кардиналом Гузаром.

Чим насправді є свобода і незалежність із християнського погляду?

Свобода – це можливість робити добро. Ми люди, і ми вільні. А це значить, що ми маємо право робити добро. Звичайно, ми можемо помилятися, але основний сенс свободи – людина не має права чинити зло. Натомість незалежність – це свобода від зовнішніх впливів. Незалежність – це не сваволя. Незалежність – це політичне поняття. Отже, у наші часи цілій державі, цілому народу випала нагода діяти задля власного блага. І відтепер людина просто зобов’язана бути творчою, патріотичною, свідомим християнином – громадянином своєї держави.

Чи багато в Україні таких людей, які розуміють, у чому полягає їхня людяність, їхнє християнство?

Ні, не багато. Я думаю, що Україна ще є проблемною державою. Радянська система виховувала так, щоб людина не усвідомлювала себе Божим творінням, а була “творінням держави”. Тобто “совєтська людина” мала бути іграшкою, знаряддям у руках партії, номенклатури – і задля цього в ній свідомо формували певні якості. По-перше, тоталітарна система виховувала в людині поняття недовіри. Щоб ми одне одному навіть у родині не вірили. Чому? Бо як люди починають одне одному довіряти, то можуть створити контрреволюційну організацію. Якщо ж ніхто нікому не довіряє, тоді немає небезпеки. По-друге, у стосунках між людьми було багато брехні. По-третє, у людей був брак відповідальності, люди боялися брати на себе відповідальність. Як хтось показував, що він відповідальний, то його відразу підозрювали. Бо така людина може когось іншого попровадити. Комуністичний режим хотів людей цілковито перемінити, позбавити моральних принципів, починаючи від віри в Бога. Як наслідок – незважаючи на те, що люди не перестали вірити в Бога, вони все ж таки перестали жити згідно з Божими законами, тому що не були до цього призвичаєні.

Тобто в людях витравлювали те, що робило їх людьми?

Так, радянське суспільство робило з людей “ніщо”. Коли ми ставали “кимсь”? Коли держава нас визнавала: давала нам медаль, відзначала нас. І це була шалена гонитва за медалями, за відзнаками, за титулами (заслужений, народний тощо). Чому? Бо то була легітимація: якщо держава назвала когось заслуженим, то він є кимсь. А хто його таким зробив? Держава – визнала його. Одне слово, чолове поняття тих часів – держава керує всім, а не Бог; держава посідає місце Бога як Творця і творителя закону.

І от тепер маємо проблему. Люди, які виросли в такій комуністичній атмосфері, не цілковито позбулися, так би сказати, нормальної людської поведінки. Проте якщо людина жила в радянському “раю” 40 років, а потім раптом прийшла інша система з іншими моральними якостями, то людина не може вже змінитися. Бо вона виростала в цьому. Таким людям дуже важко. І тому вони не вірять одне одному. Люди не люблять відкриватися одне перед одним. Крадуть, брешуть, не довіряють, бо так вони виховувалися.

Але треба пам’ятати, що й Церква в певний спосіб також зазнавала поганого впливу. Тому саме Церква мусить надзвичайно інтенсивно працювати над тим, щоб ті, хто вважає себе її членами, справді поводилися по-Божому, тобто не лише ходили в неділю на Службу Божу, а й намагалися жити по-християнськи протягом усього тижня. Моральне життя суспільства – це головна проблема для нашої країни сьогодні. Ми мусимо дуже інтенсивно працювати в цьому напрямку.

Розмовляла Ірина Островська