Отець Іван Гудзь з Португалії: «Більшість людей, які поїхали на заробітки, живуть паралельним сімейним життям. Це виклик для Церкви»

Наша Церква йде за нашими людьми всюди, хоч би де вони були. Це часто повторює Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. І ось уже близько 15 років – з часів останньої великої хвилі української еміграції, Українська Греко-Католицька Церква служить для своїх вірних у Португалії.

Генеральний координатор капеланії УГКЦ в Португалії отець Іван Гудзь надає душпастирську опіку українцям понад 12 років. Як сказав Папа Франциск, пастир повинен «пахнути» своїми вівцями. Отець Іван живе в Португалії, як і наші українські емігранти, переживає з ними всі болі й радості на чужині. А в Україну зазвичай приїжджає лише у відпустку. Днями під Києвом проходив семінар для підвищення кваліфікації отців-місіонерів, що його організував Пасторально-міграційний відділ УГКЦ. У семінарі взяли участь священики з 11 країн світу, серед них і о. Іван Гудзь. В інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ священик розповів про особливості української еміграції, про шлюб, любов, терпіння…

Еміграція манить багатьох, видається панацеєю від усіх бід і водночас є серйозним викликом для людей…

Так, з одного боку, вона дає можливість покращити матеріальне становище, з другого – опускає людину морально і є серйозним життєвим випробуванням.

Поїхавши за кордон, ти втрачаєш друзів, родину. А там тебе суспільство не приймає, вважає чужорідним тілом. Ти можеш навчитися бездоганно розмовляти їхньою мовою, але ментально ти не їхній. Ти потрапляєш у ситуацію, коли ВЖЕ нічого немає і водночас ЩЕ нічого немає…

І це дуже серйозне випробування для українського суспільства, зокрема й для Церкви, бо люди стають недовірливі.

Але ж українські емігранти здебільшого ходять до церкви…

Ти правильно кажеш, ходять до церкви. Але ходити до церкви і вірити в Бога – різні речі.

Владика Іриней (Білик), який висвячував мене на священика, поділив людей на дві категорії: парафіян і прихожан. Парафіяни йдуть за голосом покликання, сумління і потребують духовної енергії. А прихожани час від часу навідуються до храму – на великі свята чи посвятити паску.

Люди запитують себе: чому мені Бог дав такі тяжкі випробування? Обставини нашого життя складаються таким чином, що ми відповідаємо за власні вчинки. Проте людина схильна шукати причини в усьому, тільки не в собі. Така людська неміч існує ще з часів Адама і Єви: усі винні, а я один нещасний.

Отче Іване, Португалія належить до країн, де наша Церква не має своєї структури – екзархату. Тому таких священиків, як ви, називають місіонерами? Як би ви описали свою місію? Чи обов’язково для такого священика не лише доносити до людей Слово Боже, а й допомагати берегти своє українство?

Я б не вживав слово «місія», бо місія – це коли ти починаєш з нуля, ідеш і шукаєш людей. Ми переважно приїжджаємо туди, де вже є наші люди. Мабуть, це якась специфічна місія, бо, коли священик їде до людей, які перебувають в еміграції, мусить бути і психологом, і дипломатом, і політиком водночас. Завдання священика також зберігати культуру, традиції.

Чи переконуєте людей, аби вони поверталися в Україну?

Під час проповіді я не беруся розповідати людям, як вони мають жити. Я намагаюся донести до них власний досвід… Бо якщо насильно людині розказувати, що вона має робити, то в неї включається природний супротив.

Чи часто вам доводиться вінчати людей у Португалії?

За дванадцять років своєї душпастирської праці в Португалії я мав усього три шлюби: два між українцями і один між українцем і бразилійкою.

Так мало?

Мабуть, люди не хочуть одружуватися. Там багато українців, які живуть з родинами або залишили свої родини в Україні. Це спричинило велику проблему для Церкви – розбиті шлюби й морально покалічені діти… Та мушу наголосити, що міграція дає можливість покращити матеріальне становище.

Чи часто буває так, що чоловік чи жінка, які залишили свою родину в Україні, живуть сімейним життям з іншими?

Це дуже часто буває. У 80 відсотків.

Мабуть, людині дуже важко стає, коли вона потрапляє в інше середовище, тому відразу сходиться з кимось.

Людина, перепрошую за грубий вислів, – соціальна тварина, яка сама не може існувати.

Для людини найбільшим ворогом є самотність. Маю на увазі не дуже віруючу (духовно зрілу) людину.

До них треба правильно промовляти, бо, виходить, вони живуть подвійним сімейним життям… Як знаходите потрібні слова?

Я їх не засуджую, я не Бог. Кожен відповідає за власні вчинки і моральний стан. Я розповідаю, як має бути, відповідно до євангельського вчення. Раджу, якщо вже так склалося, що почали жити іншим життям, розібрати з попереднім. Так буде менше шкоди всім.

Завжди повторюю: подумай про іншого, перш ніж подумати про себе; ніколи не робити того, що не хочеш, аби тобі хтось зробив.

У нас багато людей не йдуть до сповіді, бо не можуть дістати розрішення. На жаль, такою є реальність. Церква не може зараз відкрити всі процеси й анулювати всі шлюби. Це ще один виклик для Церкви.

Така проблема існує не лише в міграції… Якщо ти не живеш із повінчаним чоловіком чи жінкою, то священики в храмах ставляться до тебе наче до ізгоя, зневажливо…

Мені прикро це казати про своїх співбратів, але інколи в нас є священики, які є папістами більшими від самого Папи і більшими кантоністами, ніж саме Канонічне право. Мудрий і тямущий священик обов’язково висповідає будь-яку людину, що до нього приходить.

Дати розрішення? Так, це дещо інше… Коли така людина приходить до мене, я намагаюся їй пояснити, що і як можна змінити, пропоную разом поміркувати над цим. Треба розуміти, що шлюб – це не страждання.

А що таке шлюб?

Єдність і нерозривність.

Недавно проводив передшлюбну підготовку для римо-католиків. Запитую: чому ти хочеш з нею одружитися? Він відповідає: бо я її люблю. А жінка каже: хочу зробити цю людину щасливою. Він не готовий, а вона готова. «Я люблю» – дещо егоїстичний підхід до шлюбу. Шлюб – коли ти готовий покинути всіх рідних і стати одним цілим зі своєю дружиною чи чоловіком.

Якщо хтось думає, що для нього шлюб не на все життя, то не варто цього робити. Бо якщо людина від початку припускає, що коли шлюб не вдасться, то буде інший, – він уже недійсний.

Нещодавно спілкувалася зі священиком, який працює в церковному трибуналі. Каже, що найбільше позовів щодо уневажнення шлюбу від людей, котрі повінчалися в років двадцять…

Я з цим можу погодитися 50 на 50. Бо зрілість людини не завжди залежить від віку. Погляньмо на те, що впливає на наше виховання, – телебачення, серіали… У кожному фільмі хтось шукає любов, змінюючи партнера чи партнерку.

А що таке любов? Справжню любов часто можна побачити лише в матері до своєї дитини. Між чужими людьми справжня любов – рідкість. Погоджуючись на шлюб, люди часто розмірковують про користь, яку вони матимуть від одруження.

А що таке любов у вашому розумінні?

Любов – це коли я віддаю все і не чекаю за це ніякої винагороди. Один мудрий чоловік написав, перефразовуючи класика: кохаю, мучусь, але не каюсь. Любов не можна відчути – відчувають холод і тепло, біль і радість. А любов’ю треба жити.

Часто чую, як люди розказують, що вони люблять Бога, маючи на увазі, що бояться розгнівати Його. Але не тому, щоб не зробити боляче Богові, не зранити Його.

Ми живемо в корупційному світі, не лише в економічному й політичному житті, а й навіть в особистісних стосунках. А що мені буде за те, що я тебе послухаю? Батьки задаровують дітей, щоб вони добре вчилися. Жінка терпить образи від чоловіка, бо він заробляє гроші. Але шлюб – це не терпіння.

Кажуть, якщо не буде терпіння, то жоден шлюб не втримається.

Я кажу про насильство над собою. Якщо жінка терпить певні чоловікові вади, бо вона його любить, – то це одна річ. А якщо терпить і плаче, то це інша річ.

Чи сумуєте за домівкою?

Так. Нас завжди буде тягнути додому, хоч би в яких ідеальних умовах ми жили. Відчуваю по собі, як мені хочеться до мами в село, поспати на великій подушці, під такою периною, що аж дихати важко, хочу з’їсти хліба зі смальцем, походити по болоті…

Розмовляла Оксана Климончук