Любомир Гузар: якщо матері не благословлять дітей на війну – то не буде держави

Україна обов’язково вистоїть у цій війні. Але вона повсякчас у майбутньому має дбати про свою безпеку, бо Росія – імперія, а значить – агресор. І це показала історія.

Нинішні події на Сході України, як і протистояння між її східною і західною частинами, – це наслідок діяльності наших політиків.

У Верховну Раду, на зміну неефективній, тій, що скомпрометувала себе, повинні прийти нові люди – професійні, відповідальні, діяльні і чесні. Патріоти.

Такі акценти в інтерв’ю Укрінформу зробив один з моральних авторитетів нації – колишній глава Української Греко-Католицької Церкви, учасник Ініціативної групи “Першого грудня” Блаженніший Любомир (Гузар).

– Блаженніший, у державі – політична та економічна криза. Україна веде війну за свої східні регіони, обстоюючи свою цілісність. При цьому влада робить певні прорахунки. Що, на Вашу думку, треба найперше вирішити?

– Мене особисто як громадянина дуже дивує такий факт. Вже більш як місяць тому наш Президент підписав Угоду про асоціацію з ЄС. Тепер стоїть завдання, щоб ми і всі держави Європейського Союзу її ратифікували. Ми всі пам’ятаємо, як минулого року люди дуже сильно зреагували проти того, що Янукович не підписав Угоду, – це стало початком нашого Майдану. Тепер вона підписана, і законодавча гілка влади повинна була б відразу її ратифікувати, бо це для нас вирішально. А це все ще залишилось у повітрі. Я себе питаю: чому? Чому наші політики, депутати Верховної Ради не рухаються? Мене то дивує. Чому вони не роблять того, що вони мають робити?

Треба, щоб політики дуже серйозно взялися робити те, що їм належить, і тоді ситуація стане кращою, справи виглядатимуь інакше, незважаючи на дуже великі економічні труднощі. Ті труднощі – то не кінець світу.

– Чи Ви вважаєте, що цей парламент здатен ефективно працювати? Чи нам потрібна нова Верховна Рада?

– Зміна осіб у ній є абсолютно конечна. Нема чого себе дурити – нам треба нових людей, нам треба наповнити законодавчу гілку влади тими, хто справді дуже серйозно, відповідально ставиться до своїх завдань.

Прикро, але Верховна Рада, яка все ще діє сьогодні, не оправдала себе належно. Я вважаю, що вона несе відповідальність за багато чого поганого, що сталося. І тому для мене немає найменшого сумніву, що треба кардинально її змінити, як і систему виборів до Верховної Ради. Бо та, що ми мали дотепер, – дуже немудра, несправедлива, навіть фатальна. Треба, щоб кожний депутат ніс особисту відповідальність за те, що робить, безпосередньо перед тими, хто його вибрав.

І думаю, що система призначення на посаду від політичних партій неправильна. Бо кому він відповідає? Нікому. Перед ким він звітує? Ні перед ким. Він благоденствує, робить, що хоче, або робить те, що йому накажуть. То не є, на мою думку, політики, і тому ми не маємо порядку.

Брак чесності, брак відповідальності не на користь державі. Мусять стати депутатами люди, які є перш за все справжніми політиками, професіоналами, які є порядними, чесними людьми, які є справжніми патріотами і направду думають про добро, благо цілого народу, про його майбутнє.

– Про народ. Як нам гармонізувати суспільство – Схід і Захід? Як зменшити градус протистояння?

– Протистояння – це є продукт праці наших політиків. Вони нас поволі внутрішньо розкладали, сепарували, ділили на Схід, Захід, Північ, Південь, вмовляли нас, що України нема, України не треба, що українська мова – видумка. Розказували байки, що є тільки якась велика вітчизна Росія, в якій ми маємо розплистися.

Протистояння є ані природне, ані конечне. Немає сумніву, історично беручи, що є свої аспекти життя в західних областях, в східних областях. Але вони не є суттєві і не повинні бути так підчеркувані. Бо і тут, і там такі самі люди, які мають ті самі потреби. Потреби могти нормально жити, хто має сім’ю – достатньо заробити, щоби її прогодувати, щоби мати дах над головою, мати школи для своїх дітей, відповідну медичну опіку і багато іншого. Ми не повинні фантазувати, немов би то якісь інші люди. Чим вони інші? Нічим. Може, трошки мають наголос інший, коли говорять.

А наші політики, кимсь інспіровані, задля якихось користей, цілей, – щоби поділити, щоби послабити наш нарід як цілість, – дуже підчеркували якісь незначні різниці, акцентували на них. От дивіться, маємо ніби самозрозумілий, а з другого боку – цілком не самозрозумілий факт Майдану. І як на цей Майдан дивляться українці з різних її кінців? Чи вони дивляться власними очима, чи хтось їм підказує, як вони мають дивитися? Подумаємо. А як підказує, то хто? Чи не наші політики – або ті, яких ми називаємо політиками, – чи не люди, які мають свій інтерес у тому, щоби ці різні люди не дивились на світ однаково?..

– В Україні частішають випадки батьківських пікетів – матері не хочуть віддавати синів на війну. З іншого боку, боронити вітчизну є святою справою. Як бути?

– Нас, на жаль, готували до того, щоб не мати армії. Ми – велика незалежна держава, а влада працювала в тому напрямку, щоби армії не було, щоби не було зброї, щоби не було відповідно підготовлених вояків. Тому так багато сьогодні людей гине.

Мені розказав чоловік, який розуміється на цьому, що зброя, яку ми маємо, застаріла – вона була модерна 40 років тому. А що робила наша влада понад 20 років? Чому не підготовила? Чи є на світі держава, яка не має війська? Немає. Кожна держава потребує війська, щоби боронити себе. То тільки в нас, і то влада наша винна в тому, що зараз відбувається. Бо якщо би ми сьогодні мали ефективну армію з відповідною зброєю, з відповідно підготовленими людьми, то не було би такої агресії.

Тепер друга річ – щодо того, що матері протестують. Я вже написав невеличку колонку на цю тему і надіюся, що вона з’явиться надрукована. Це про матерів, які люблять своїх дітей, так люблять, як тільки матері можуть любити. Але, з другого боку, якщо ці матері не поблагословлять своїх дітей на війну, то не буде що робити, не буде держави. Вони мусять зрозуміти: така ситуація в цілому світі, що люди молодші, старші, хто би то не був, більш чи менш кваліфіковані, йдуть на війну – боронити, власне, своїх матерів. І тут інакшого немає виходу. Ми не можемо сказати: нехай воно якось буде, нехай чужі діти йдуть воювати. Всі мають воювати, не тільки якась одна сторона. Всі повинні відповісти на поклик, бо треба боронити свого. Якщо не будемо боронити свого, то не будемо мати нічого.

Знаєте, я виростав, коли була Друга світова війна. І бачив, що війна є дуже страшна річ. Війна є дуже прикра, жорстока річ. Але нема ради, треба боронитися. Тільки у війні – іншого шляху сьогодні я не бачу – ми можемо здобути свою незалежність. Раз є агресія, раз хтось на нас нападає, мусимо боронитися. І, бачите, ми знайшлися в дуже поганій ситуації, але якось рятуємося. Подиву гідно, що без належної підготовки, без належної армії, не озброєної так, як треба. І дай Бог, щоб нам це вдалося.

Але я думаю, що з кожним днем буде йти до кращого, що наша армія буде більш ефективна і зможе краще нас оборонити. Бо без перемоги нема миру. Мир сам від себе, від балаканини не буде. Мир мусить бути встановлений перемогою.

– Як на Ваш погляд, чи матимемо ми в майбутньому кращі стосунки з Росією? Як швидко це може статися? Нині, ми знаємо, більшість із росіян схвалює агресію Путіна щодо України.

– Чомусь люди не хочуть бачити, що дуже багато десятиліть і століть ці стосунки руйнувалися. Скажімо, що зробив Петро І під Полтавою? Зруйнував Батурин і багато інших речей. Як ставилася царська Росія до України? Стільки десятиліть, а то й століть російська імперія – Петро І, Катерина та інші – нищили Україну. Емський указ забороняв у державі українську мову. Ну, чи міг би на тій підставі раптом бути мир? Чи то є вияв доброго сусідства? Микола І, Микола ІІ… А цілий період большевицький? Це також було нищення українського народу. Чому був Голодомор? Це був геноцид з метою не просто винищити людей, а винищити свідомих українців, які хотіли своєї держави, свойого я – і їх винищували.

Чому забули вже про це? Чому люди не читають історії? Сьогоднішня війна – то не є щось, що раптом сталося і що приписують тепер Путіну. Путін – тільки один в ланцюгу довгої-довгої історії.

Мені дуже прикро про це говорити. Але і сьогодні, бачите понад 80 відсотків росіян підтримують Путіна, тобто підтримують імперську політику. Чи вони направду знають, що вони роблять? Чи ті люди свідомо, відповідально реагують? Ачи засоби масової інформації формують і накидають їм певні способи думання?

Чим Україна провинилася супроти Росії? Хіба тим, що хоче бути собою. А Росія боїться, Росія свідома того, що якщо буде така волелюбна Українська держава, то вона буде не те що протистояти, але – протисвідчити проти імперії. Імперія – то є насильство, а демократія – то є свобода. Отже, що вибираємо – волю або смерть?

І важко сказати, чи колись будуть справді поважні, суттєві зміни в наших стосунках з Росією. Бо нічого не зміниться, доки там не прийде нормальна державна політика, не імперська, а нормальна. Тому це протистояння може тривати дуже-дуже довго.

– А воєнне протистояння? Воно закінчиться?

– Безумовно, що так. Воно мусить закінчитись. Воно не може тривати навіки. Але, як я казав, на жаль, поряд нас залишиться імперія. Мусимо бути цього свідомі повсякчас – що існує російська імперія, яка проявляє себе в агресивний спосіб – і щодо України, і щодо Грузії, і щодо інших держав, які не є частиною Росії, які Росія загарбала свого часу. І ми завжди маємо бути насторожі. Це показала історія.

І треба загородити нашу границю, збудувати кордон, який чітко і ясно позначить: тут є ми, а ви – з другого боку, там робіть, що хочете. Якщо вони хочуть свою імперію, нехай. Але нехай нам не перешкоджають жити, нехай нам не роблять пакостей, нехай не вчиняють агресії, нехай не видумують якихось претензій, щоб зробити Україну частиною цієї імперії. Нехай нам лишать наш мир, спокій. А ми будемо будувати свою демократичну державу.

– І все ж таки, Блаженніший, чи маєте відчуття скорої перемоги? Що треба, щоб наша держава була успішною?

– Перемога. Я не знаю, коли це станеться – чи за тиждень, чи за місяць, чи за рік. Але я внутрішньо переконаний, що ми встоїмо при Божій помочі. Хоча маємо труднощі зовнішні і внутрішні.

Але, як я казав, те протистояння нам послужило для об’єднання. Може, те протистояння, глупе саме по собі, допоможе нам бути нарешті собою, бути, як всі інші держави Європи. Подивіться, яка маленька Естонія, там 2 чи 3 мільйони людей. А нас – 45! Чому ж ми не маємо бути державою?..

Треба, щоб наш нарід працював. Бо у нас, на жаль, ще є дуже багато залишків минулого Радянського Союзу – корупція, політична незрілість, у нас немає політичної культури, у нас багато чого нема. Ми тільки вчимося бути державою, і нам треба дуже багато працювати над собою, і серйозно працювати. І не дбати кожному виключно про свою кишеню, але дбати про загальне благо – тоді всім нам буде добре. А є ще дуже багато людей у нас, які готові за гріш продати душу, на жаль. Багато з них це робить, продають себе за гріш. Але Бог дасть, може, що будемо крок за кроком це очищувати. Нам потрібно дуже солідного духовного очищення.

– Скажіть, наскільки важлива в нинішніх умовах консолідація Церкви? Чи не треба їй об’єднатися?

– Головним завданням церкви є, щоби люди були справжніми громадянами, віруючими громадянами, щоби розуміли, що є людина – твір Божий, є сім’я, є громада, є нарід. Це не є випадок, це є Божий порядок. Господь Бог утворив це все, щоби так воно виглядало. І нормальні народи живуть у власних державах. Власна держава – це наше право, це є частина нашого нормального християнського церковного життя.

І в тій державі церква повинна старатися виховувати людей, свідомих своєї власної гідності і гідності всіх інших громадян. Ісус Христос сказав, яка найважливіша заповідь – любити Бога всіма силами і любити ближнього як самого себе. Коли я шаную себе як Божій твір, як Божу дитину, то я тим самим занаставлений шанувати кожну іншу людину в моїй державі, хто б вона не була. Бо вона так само, як і я, є Божа дитина. І тому любити ближнього як самого себе – то не є щось надзвичайне. Отже, церква має виховувати людей бути людьми, а люди творять громаду, нормальну державну громаду, яка нам треба.

От я дам приклад такий. Ми не маємо великої пошани до багатьох політиків у нашій державі – тому що вони себе погано ведуть. Але треба пам’ятати, що бути політиком, служити своєму народові є одним з найбільш шляхетних занять, яке може бути. Бути політиком – це щось дуже гарне, дуже достойне, якщо людина розуміє, що це значить. Отже, церква ставить нам перед очі приклад політика, людини, яка служить, яка навіть жертвує задля спільного суспільного загального добра. Це дуже важливо. Церква тут відіграє надзвичайно важливу роль.

Щодо об’єднання. Ісус Христос створив одну церкву – не багато, одну. Ми, люди, – в Україні і поза Україною – її поділили. Тому є дуже багато різних конфесій, навіть християнських, але це не по волі Божій. Воля Божа є, щоби була одна церква. Але вона має бути Божа церква – не політична структура, не політична інституція, а Божа інституція. І ми зобов’язані працювати в тому напрямі.

Ми церкву поділили і цим самим себе зробили поганими християнами. Якби ми були справді стовідсотковими християнами, то ми би дбали, щоби церква була одна, незалежно від всіх політичних обставин. І щоби, будучи одною, вона зберігала духовну єдність, ту властиву дуже-дуже суттєву єдність. Ми сьогодні мусимо боротися за це. Не йдеться, чи хочемо, чи не хочемо. Тут нема вибору. Якщо хочеш сповняти Божу волю, працюй, щоби церква була одна.

Але, хоча ми і поділені, на жаль, – є протестанти, є католики, є православні, – мусимо всі наші зусилля задіяти, щоби піднести духовний рівень – і тоді шукати тої внутрішньої єдності.

– Щиро дякую Вам, Блаженніший, за розмову.

Валентина Пащенко,Київ