Доповідь Блаженнішого Святослава на Надзвичайному Синоді Католицької Церкви, присвяченому питанню сім’ї

Ваша Святосте! Високодостойні cинодальні отці! Дорогі браття і сестри в Христі!

У своєму виступі я б хотів бути голосом Божого люду, довіреного пастирській опіці Української Греко-Католицької Церкви. Особливо хочу звернути увагу на пункти 13-14, 45-48, 91-92 документа Instrumentum Laboris.

Пункти 45–48

Можна упевнено заявити, що в Україні є велика повага до християнської сім’ї як таїнственного, вірного і нерозривного союзу чоловіка та жінки. Це особливо видно сьогодні, у час війни, коли сучасний світ, здавалося б, руйнується та розділяється і сім’я вважається останньою фортецею, останнім прихистком людини (у нас говорять: мій дім, тобто моя сім’я, – моя фортеця). Між іншим, простежується зростання кількості тих, хто бажає одружитися.

Одночасно потрібно визнати, що є тенденція до ранніх шлюбів. Одружившись у досить молодому віці, члени подружжя на багато років залишаються жити зі своїми батьками. Це, зокрема, може мати і позитивні аспекти, адже в такий спосіб молодим передається традиційна модель подружнього життя як фундаментальної основи людських стосунків, – передається християнська віра, а сімейне життя сповнюється взаємодопомогою та солідарністю всіх членів родини.

Пункти 91–92

Одночасно в Україні, як і в інших країнах пострадянського простору, на соціальному рівні спостерігається велика криза сім’ї, спричинена багатьма факторами. Це, зокрема, політична та економічна нестабільність, міграційні процеси та війна. У західній частині нашої країни, де населення здебільшого є католицьким, 60 відсотків шлюбів закінчуються розлученням упродовж перших п’яти років. У Східній Україні, особливо на території військових конфліктів, ця цифра іноді зростає до 90 відсотків. За статистикою нашого патріаршого трибуналу другої інстанції, тільки близько 15 відсотків розлучених, які були вінчані в Церкві, звертаються до трибуналу з проханням визнати недійсним їхній шлюб. Багато розлучених одружуються вдруге, ходять до церкви, але не відчувають необхідності церковного врегулювання свого сімейного життя. Ця проблема вказує на те, що в контексті нової євангелізації належне підготування молодих людей до святого таїнства Подружжя, особливий душпастирський супровід подружніх пар упродовж перших п’яти років їхнього сімейного життя та пасторальна праця з розлученими та вдруге одруженими є важливими завданнями для Церкви в царині сімейного душпастирства.

Пункти 13–14

Наші вірні, інші християни України і ті, хто не визнає себе прибічником жодної з конфесій, позитивно ставляться до католицької доктрини про таїнственність, нерозривність і відкритість до народження життя в християнському подружжі. Образ святого таїнства Подружжя як ікони нерозривного союзу любові Христа зі своєю Церквою, слова Івана Золотоустого про християнську сім’ю як домашню церкву є зрозумілими та сприйнятими.

Наші сім’ї просили мене донести високодостойним синодальним отцям, що вони не очікують від нас обмеження доктринальних горизонтів і «прилаштування» основних правд християнської віри про подружжя та сім’ю до потреб сучасного світу. Вони просять нас допомогти їм втілювати Євангеліє сім’ї в їхньому щоденному життя. Бажають ревного служіння їхніх душпастирів на шляху до святості подружнього життя.

За своєю суттю духовність Східних Церков має терапевтичний характер. Душпастир – це не суддя, який засуджує або виправдовує, він є духовним лікарем, що діагностує хворобу гріха та лікує її благодаттю Святих Таїнств. Практика «ікономії» та «акрівії» (поблажливості чи строгості) у застосуванні канонічних норм, поєднана з вимогою покаяння та жертви, завжди представлена як духовна медицина та аскеза, а не покарання чи засудження. Сподіваємося, що взаємообмін нашим душпастирським досвідом допоможе нам знайти правильний пасторальний підхід до зранених сімей, що потребують любові своєї Церкви-матері.