«Присутність священика додає військовим упевненість», – військовий капелан о. Микола Квич

Для українських військових, що захищають Україну від російських агресорів на сході, важлива присутність священиків. Адже у них місія – дати бійцям надію та показати, що Бог завжди поруч із ними.

Отець Микола Квич, віднедавна сотрудник церкви св. архистратига Михаїла у Тернополі, провів майже два місяці при штабі АТО як військовий капелан. Відбулася ротація, і зараз його змінив інший священик. Отець Микола нещодавно прибув в управління Тернопільско-Зборівської архиєпархії та поділився набутим досвід служіння в умовах війни.

– Отче Миколо, що спонукало вас, священика, стати військовим капеланом і взагалі, що воно таке – військове капеланство?

– Покликання військового капелана, як і кожного священика – свідчити Христове вчення людям. Різниця лише в тому, що капелан перебуває серед військових і служить для їхніх духовних потреб. Перед тим протягом десяти років, я служив у Севастополі для військових українських моряків.

– У чому полягає місія капелана сьогодні і чи змінилося її сприйняття після перебування в зоні АТО?

– Введення інституту капеланства в українське військо сьогодні напрацьовується. Проте маємо надію, що наше священство посідатиме гідне місце у війську, аби належно виконувати покликання серед військових. Незважаючи на ще невизначені статуси капеланів, ми вже сьогодні беремо участь у тих подіях, які відбуваються на Сході. Дуже важливою є присутність священика з військовими, що захищають Україну.

– Чи військові звикли, що біля них є капелан?

– В загальному є тенденція розуміння суті капеланства, військові усвідомлюють, хто такий священик, яка його праця і відкликаються на неї. Однак, як і в повсякденному житті, так і в зоні АТО зустрічаються люди з різними поглядами на християнське життя, наслідки таких зустрічей різні, однак У більшості випадків позитивні. А сама присутність капелана додає бійцям упевненості.

– З якими духовним проблемами вам довелося найчастіше стикатися в зоні АТО?

– Духовні проблеми – різні і непередбачені. По-перше, фізіологія людини під час обстрілів непрогнозованаа. І тому в АТО працює багато людей у напрямку психологічної допомоги. Церква і військові капелани займають певну нішу у допомозі виходу з психологічного стресу. Військові, як віруючі люди, цього потребують. Ми не беремо на себе якусь особливу місію, але вносимо свою лепту у зміцнення духу і врівноваження бійців.

– Як вас, греко-католика, сприймали військові?

– По-різному, але не завжди цікавляться якої ти конфесії. Людям важливо, що поряд священик і що з ним можна поспілкуватися. Особливо важлива присутність священика у важких обставинах, на передовій, на найбезпечніших ділянках протистояння.

– Ви говорили, що капелана не завжди сприймають однозначно.

– Були моменти, коли хлопці переживали внутрішній переляк, що їх мають направляти в якесь особливе місце, бо привели священика, аби вони посповідалися. Я їх заспокоював, що з моєю появою нічого не зміниться. Я прийшов для того, щоби духовно допомогти і бути серед них для духовної підтримки, молитви, просто для спілкування.

– Чи було у вас відчуття страху в зоні АТО?

– Внутрішні переживання були на самому початку, коли їхав туди, перетнув умовний кордон, потім це десь розвіялося. Чесно кажучи, в критичних ситуаціях немає часу думати над цим, аналізуєш уже після обстрілів чи інших небезпечних моментів..

– Отче, вам, як священику, не можна брати до рук зброї. Але ж ви їздили на блок-пости з військовими… Тобто все може бути. І ви не будете захищатися?

– Передусім ми не дбаємо про свій захист, а тих, хто біля нас, як духовно так і фізично. Наш обов’язок захищати себе і тих, хто біля нас у випадку небезпеки.

– А зараз дуже непросте запитання, на війні нашим військовим доводиться вбивати. Як вони це переживають?

– Важливим є розуміння військовослужбовцями, що це війна, в якій ми не є агресорами, а обороняємо свою країну, сім’ї, рідних. Це наш обов’язок і ми це військовим при потребі пояснюємо, аби вони відчували себе спокійнішими і не мали мук сумління.

– Війна все-таки закінчиться, однак, з тілесними та душевними ранами житимуть тисячі наших співвітчизників. Як Церква має допомогти їм адаптуватися до мирного життя?

– Я думаю, що в цьому випадку мають долучатися медичні капелани, психологи, які розуміють, що таке з АТО. Щодо ролі Церкви, то з переходом в мирний час, військове капеланство мусить відповідати викликам часу і співпрацювати з учасниками війни. Насамперед відшукувати таких людей, що перебувають в лікарнях чи вдома. Військові капелани мають з ними співпрацювати, відвідувати їх і надавати морально-психологічну та матеріальну допомогу. На жаль, нам доведеться з цим жити і щось робити, аби ті люди, які віддавали своє життя заради нас, могли себе комфортно почувати у суспільствіЦерква через капеланство мусить увійти в розуміння ситуації і співпрацювати з державою, аби такі люди могли жити нормально.

– Що має конкретно робити кожен із нас, аби якомога скоріше закінчилася війна?

– Важливими кроками у духовному поступі є молитва, піст і милостиня. Молитися за військових, жертвувати піст у наміренні, щоб в Україні відбулися зміни. Продовжуймо бути жертовними. На жаль, мусимо допомагати і своєму війську, бо там живі люди, наші рідні, сусіди, знайомі, справжні патріоти. По можливості будьмо жертовними, бо якщо ми чимось себе обмежимо, від цього не постраждаємо. Ніколи не сумніваймося, що наша жертва йде не за призначенням. Застосовуймо свої християнські чесноти і не переставаймо бути християнами. Це будує нас і тих, хто перебуває на війні

– За вікном кінець грудня і в наших серцях тремтливе відчуття наближення свят. Як усім нам у мирній України допомогти бійцямна війні відчути тепло і радість Різдва?

– Перш за все, кожна людина, родина мусить зрозуміти, що маємо поділитися святковим духом з тими, хто нас захищає. У який спосіб, кожен вибирає за своїми можливостями. Але перенести дух свята Миколая чи Різдва треба разом з подарунками чи організувавши вертеп. Великим попитом у військових користуються дитячі листи та малюнки. Для людей, які там знаходяться важливо, що Церква і її вірні про них не забувають.

над інтерв’ю працювали Надія Шподарунок,

Анатолій Старуселець, о. Олег Харишин