Церковна тиша: чому ми нічого не знаємо про власні цінності

За камбоджійською сесією ЮНЕСКО в Україні стежили з тривогою, і недарма: головні святині української столиці Софія та Лавра були за крок від виключення зі списку світової спадщини − і залишилися в ньому тільки після серйозних дискусій.

Ця новина, в черговий раз нагадала нам про проблеми забудов Києва, і стала головним повідомленням з Пномпеня. Хоча, насправді, найбільш цікавим було рішення про розширення переліку українських святинь − до списку світової спадщини увійшли Херсонес Таврійський і дерев’яні церкви Карпат.

Цей текст, власне, не про Херсонес, не про Софію і не про Лавру − їм ще відносно пощастило. Собори знаходяться в центрі Києва, гості української столиці обов’язково приходять сюди на екскурсії, поряд із храмами зупиняються всі туристичні автобуси. Херсонес − в межах міста Севастополя, так що нестачі туристів, що відпочивають в Криму, він теж не відчуває. А от на прикладі дерев’яних церков Карпат можна зрозуміти, що насправді відбувається з туристичною інфраструктурою країни і що мало б відбуватися.

Софія − одне з моїх улюблених місць не тільки в Києві, а й у Європі. Але на континенті не так уже й мало великих соборів. І античні міста не в дефіциті, зрештою, Крим був околицею, а не домінантою античного світу. А от з дерев’яними церквами проблема, і велика. У світі не так вже й багато країн, які можуть похвалитися спадщиною, яка зрівняється з українською. Непоганий приклад − Норвегія з її приголомшливими дерев’яними кірхами. Багато з них перебувають дійсно на відлюдді, взагалі поза населеними пунктами, але до них прокладені спеціальні туристичні маршрути. Можна сказати, що норвежці пишаються своїми дерев’яними храмами так само, як величними фіордами або архітектурою Бергена і Трондхейма.

Для багатьох українців дерев’яні церкви Карпат − це справжнє відкриття, про іноземних туристів я вже й не кажу. І те, що ці церкви включені до списку світової спадщини ЮНЕСКО, для нас не стільки причина для гордості, скільки привід для серйозних роздумів: як зберегти і як показати.

Поруч з цими церквами відчуваєш щось зовсім особливе, зовсім інше, ніж у кам’яному храмі. Це злиття дерева і лісу, дерева і гір, якоїсь затишної архітектурної фантазії − справжній тріумф українського національного духу. Ось коли буваєш у Вірменії і бачиш, як розташовані вірменські храми − начебто схожі один на інший, але дуже різні саме завдяки ландшафту, − розумієш, що вірмени − великі дизайнери. Те, що українці − великі дизайнери, розумієш саме завдяки цим храмам.

Попередній абзац начебто має на увазі, що автор бачив церкви, внесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Бачив, але в основному в Польщі. У цій країні до українських церков організовані туристичні маршрути, про них написані книги і путівники, вони стали справжньою перлиною польської Галичини. Я думаю, що внесення цілого ряду церков до списку ЮНЕСКО тільки збільшить інтерес до храмів, бо в Польщі внутрішній туризм уже розвинений, і прийняте в Пномпені рішення − ще один доказ того, що подібних об’єктів більше ніде немає.

Наш внутрішній туризм тільки починає розвиватися, і це внутрішній туризм споживання: погуляти по магазинах столичного Хрещатика, випити кави у Львові, скупатися в морі. Ми не сприймаємо країну як цінність у всіх аспектах, у тому числі й в туристичному. Запитайте себе, як добратися до українських дерев’яних церков, і побачите, що храмам Дрогобича та Жовкви вже пощастило, а далі − логістична тиша.

Наберіть у вашому пошуковику по-російськи або по-українськи: «Тур по дерев’яних церквах», а потім зробіть те ж саме по-польськи, і ви все зрозумієте. І про пізнавальний туризм, і про туристичну індустрію в цілому, і про економіку, і про власний інтерес до своєї країни.

Віталій Портников
За матеріалами kontrakty.ua