Чому я став католиком. Йозеф Ратцінгер, 1971 рік

Роздумуючи про Католицьку Церкву, ми можемо порівняти її з місяцем. Місяць не має свого власного світла. Він отримує світло від сонця, без якого запанувала б повна темрява.

Місяць сяє, але його світло не належить йому. Місячні зонди і астронавти побачили, що місяць є ніщо інше як кам’яниста пустка, подібна до пустелі. Вони бачили скелі і піски, картину, що разюче відрізняється від того образу, який склався у нас з давніх часів. Місяць сам по собі – ніщо інше як скелі і піски, але він відбиває світло.

Чи це не точний образ Церкви? Кожен, хто вивчає її і заглиблюється в неї, також, як і на Місяці, нічого не відкриє, окрім пустелі, пісків і скель – людських слабкостей, що нагадують порох, каміння, запустіння. Проте незаперечним є той факт, що, навіть якщо вона є нічим іншим як піском і камінням, однак також, милістю Господньою, вона є Світлом.

Я католик тому, що я вірю, що зараз, як і у минулому, незалежно від нас, Господь підтримує Церкву, і ми не можемо перебувати біля Нього, не перебуваючи в Його Церкві. Я належу до Католицької Церкви, бо всупереч усьому я вірю, що це Його Церква, а не “наша”.

Це Церква, яка всупереч всій людській недосконалості, що існує в ній, приводить нас до Ісуса Христа. Лише за допомогою Церкви я можу знайти Його – живого і могутнього, Того, Котрий існує тут і зараз. Без Церкви образ Христа розсіявся б, став би порохом і зник. І що стало б з людством, позбавленим Христа?

Я перебуваю в Церкві з тієї ж причини, через яку я є християнином – тому що людина не може вірувати в ізоляції. Віра можлива в спілкуванні з іншими віруючими. За своєю природою віра є об’єднуючою силою. І ця віра має бути церковною, інакше вона і зовсім не віра. І подібно до того, як одна людина не вірує в ізоляції, але лише в спілкуванні з іншими, також одна людина не може прояснити для себе віру одними лише власними починами чи вигадками.

Я залишаюся в Церкві, бо вірую, що віра, яка можлива лише в Церкві, а не в протистоянні їй, справді необхідна людській істоті і світу.

Я залишаюся в Церкві, бо лише віра, якої навчає Церква, здатна врятувати людину. Великий ідеал нашого покоління – суспільство, вільне від тиранів, страждань і несправедливості. На цьому світі страждання походить не лише від відмінностей в багатстві і владі. Є ті, хто хотів би змусити нас повірити, що ми можемо проявляти наші людські якості без володіння собою, без терпимості до оточуючих, не докладаючи зусиль для подолання труднощів. Нас хочуть переконати в тому, що не обов’язково жертвувати чимось, щоб вберегти ту злагоду, якої ми досягаємо, також як і не обов’язково з терпінням відноситися до постійного протиріччя між тим, що є насправді, і тим, що могло б бути.

Насправді людина може врятуватися лише через Хрест і через сприйняття своїх особистих страждань і страждань інших, таких же людей в світі, що знаходять визволення в Страстях Господніх. Лише так людина може стати вільною. Всі інші “пропозиції кращої ціни” можуть закінчитися лише крахом.

Любов – це не лише безоглядне милування. Єдина можлива дорога змінити людину в кращу сторону – полюбити її справжньою любов’ю, при цьому поступово перетворюючи її з того, ким вона є, на того, ким вона може бути. Саме це і здатна зробити Церква.

Есе написав у 1971 році монсеньор Йозеф Ратцінгер, за 7 років до того, як став кардиналом