Чи очікує Церква, що ми страждатимемо замість того, щоб «померти з гідністю»?

Є дві речі, про які слід пам’ятати, прагнучи справжнього співчуття до себе та своїх близьких.

Людині, яка зіткнулася з невиліковною хворобою, або тому, хто щодня спостерігає за стражданнями близької людини від невиліковної недуги, може здатися, що церковна заборона асистованого лікарем самогубства лише змушує терпіти непотрібний біль.

Насправді ж Церква усвідомлює дві істини.

Перша — це глибока правда про те, що життя є даром від Отця, і жодні страждання не можуть відібрати його невіддільну гідність і красу.

Друга — це розуміння того, що хоча ми чи інші люди не повинні забирати життя, ми також не зобов’язані продовжувати його будь-якими можливими способами — особливо якщо таку допомогу можна раціонально назвати «непропорційно обтяжливою» порівняно з її користю.

Згідно з Катехизмом Католицької Церкви, будь-яке самогубство заборонене, оскільки воно не визнає, що наше життя нам не належить. Як Податель усякого життя, лише Бог має владу забрати дар людського життя.

Самогубство ігнорує реальність цього дару та:

— привласнює фальшиве право власності на життя, яким ми покликані лише розпоряджатися (ККЦ 2280) і

— «ображає любов до ближнього, оскільки несправедливо розриває узи солідарності з сім’єю, народом та іншими людськими спільнотами, перед якими ми маємо зобов’язання» (ККЦ 2281).

Таким чином Церква визнає: вчиняючи самогубство, людина не лише руйнує свої взаємини з Небесним Отцем, а й розриває суспільні зв’язки, що тримають нас тут, на Землі. Так матір і дружина, вчиняючи самогубство, позбавляє своїх дітей природного права на материнську опіку, а свого чоловіка — сакраментального права на дружину. (Церква також визнає в пункті 2282 Катехизму Католицької Церкви, що «важкі психічні розлади, страх або сильне побоювання випробувань, страждання чи катувань» можуть зменшити моральну відповідальність людини, і закликає пастирів зі співчуттям ставитися до тих, чийого життя торкнулося самогубство).

Проте усвідомлення святості життя та визнання його як божественного дару не означає, що життя слід продовжувати за всяку ціну.

Католицька Церква вже давно визнала це, тому ніхто не зобов’язаний приймати лікування, яке вважається непропорційно обтяжливим порівняно з його користю, — навіть якщо таке лікування потенційно могло б продовжити життя пацієнта. Ця концепція походить із давньої традиції католицької охорони здоров’я, яка розрізняє те, що раніше називали «звичайним і надзвичайним» доглядом, а нині іменують «пропорційним і непропорційним».

Кілька прикладів

Щоб проілюструвати ці концепції, візьмемо приклад лікаря, який визначає, чи варто застосовувати одне й те саме лікування до двох абсолютно різних пацієнтів.

Перша пацієнтка — загалом здорова вагітна жінка, яка страждає від ускладнення під назвою hyperemesis gravidarum (гіперемезис, надмірне блювання вагітних — настільки сильна нудота й блювота, що це призводить до втрати ваги та зневоднення). У випадку такої пацієнтки штучне харчування та гідратація (ШХГ), імовірно, вважатимуться «пропорційним» доглядом, оскільки пов’язаний із лікуванням тягар (біль, дискомфорт, ризик тощо) більш ніж виправданий користю — тобто збереженням життя як загалом здорової матері, так і її ненародженої дитини.

Другий пацієнт — літній чоловік на останній стадії термінального раку легень, який повністю втратив апетит і здатність самостійно харчуватися, а місце встановлення зонда черезшкірної ендоскопічної гастростомії постійно небезпечно інфікується. Для цього пацієнта ШХГ може вважатися «непропорційним» доглядом, оскільки користь від нього більше не виправдовує тягар серйозних ускладнень, які воно спричиняє.

Зверніть увагу: для обох пацієнтів однакове лікування може вважатися «пропорційним» або «непропорційним» на основі низки відповідних клінічних обставин. Таким чином, розсудливий лікар мав би всі підстави запропонувати припинення ШХГ для другого пацієнта, одночасно наполягаючи на його продовженні для першої.

Справжнє співчуття

Подібно до того, як Церква ніколи б не вимагала від пацієнта нести важкий тягар лікування, непропорційний користі (як у випадку з другим пацієнтом вище), так само вона не пропонуватиме псевдо-«гідний» варіант асистованого лікарем самогубства.

Натомість Церква закликає проявляти до пацієнта справжнє співчуття (compati, що з латини дослівно перекладається як «страждати разом»).

Це передбачає забезпечення належного знеболення та/або паліативної допомоги в його останні дні й години на цій Землі. Церква підтримує поєднання знеболення та паліативної допомоги саме тому, що обидві практики спрямовані на життєствердну мету — «вбивати біль, а не пацієнта» — і можуть значно покращити якість життя як самих хворих, так і тих, хто ними опікується.

Отже, на прикладі другого пацієнта ми бачимо, що Церква не прирікає нікого ані на страждання, ані на смерть без «гідності».

Пропагувати асистоване лікарем самогубства означало б ігнорувати те, що означає бути людською особою, наділеною гідністю, яка походить від життя, дарованого нашим Творцем, і яке людина покликана прийняти від Нього у визначений Ним час.

Це лише частина аргументації Церкви щодо її непохитної заборони асистованого самогубства — і католики можуть бути певні, що ця позиція наскрізь сповнена любові та підкріплена значно глибшим поглядом на страждання, ніж те, яке часто притаманне нашій культурі, зазначає Aleteia.