«Це Син Мій Улюблений»: повнота Божого Об’явлення, явлена в Особі Ісуса Христа
Від самого початку світу Господь Бог поступово відкривав Себе людям: Він об’явився Адамові та Єві, Ноєві й Авраамові, промовляв через патріархів і пророків. Проте найдосконаліше Він відкрив Себе, прийнявши людську природу. Саме на це вказують слова: «Це Син Мій Улюблений» та «Його слухайте!», що пролунали з хмари під час Преображення на горі Тавор. Вони свідчать, що повнота Божого Об’явлення міститься саме в Ісусі Христі.
Сцена Преображення Христа символічно поєднує Старий і Новий Завіти. Саме тоді Христос — Бог, що став людиною, центральна Особа Нового Завіту, — розмовляв із двома представниками Старого Завіту: Мойсеєм та Іллею. Мойсей символізує Закон, тобто Тору. У перших п’яти книгах Старого Завіту Бог передав людям заповіді, яких вони мали дотримуватися. Ілля ж є одним із пророків, покликанням яких було підготувати вибраний народ до приходу Спасителя. Чудесний перехід Мойсея через Червоне море став прообразом переходу Христа від смерті до життя, а вознесіння Іллі на небо вказує на майбутнє Вознесіння Ісуса Христа.
Невипадково Мойсей та Ілля з’явилися саме під час Преображення на горі Тавор. Саме тоді, словами: «Його слухайте!», Бог Отець вказав на Христа як на Законодавця Нового Завіту. А присутність поруч із Ним Мойсея та Іллі стала містком між Старим і Новим Завітами.
Саме в цю мить Бог Отець промовив із хмари: «Це Син Мій Улюблений» (Мт. 17,5). Ці слова беззаперечно підтверджують Божество Христа, Який, як пише святий Павло, «є сяйвом Його слави й образом Його істоти» (Євр. 1,3). Сам Христос сказав апостолу Филипові: «Хто Мене бачив, той бачив і Отця… Я в Отці, а Отець у Мені» (Йн. 14,9–11). Адже ніхто не може об’явити людям Божество краще, ніж Сам Божий Син, Який в одній Особі поєднує Божу і людську природи.
Єдність двох природ в одній Божественній Особі Христа робить Його найдосконалішим Посередником між Богом і людиною. Святий Павло наголошує на цьому, пишучи до Тимотея: «Бо один Бог, і один Посередник між Богом і людьми — чоловік Христос Ісус» (1 Тим. 2,5). Чому апостол написав саме «чоловік Христос Ісус»? Тому що Христове посередництво стало можливим через Воплочення, тобто через прийняття Ним людської природи. Хоча Він завжди був істинним Богом, у момент зачаття в лоні Марії Він став також істинною людиною, прийнявши повноту людської природи. Маючи настільки тісний зв’язок з обома сторонами, Він є досконалим Посередником між ними. Отцеві Він приносить наші молитви й жертви, зокрема найдосконалішу Жертву Святої Літургії; людям же випрошує благодаті й дари, якими щедро їх обдаровує.
Єдність двох природ у Христі означає також, що саме в Ньому міститься повнота Божого Об’явлення. Об’явлення можна коротко пояснити як дію Бога, через яку Він відкриває Себе людям, щоб привести їх до єднання із Собою в небі. В Об’явленні Бог таїнственно відкрив надприродні істини та природні істини релігії таким чином, щоб вони могли безпомилково передаватися Церквою без жодної зміни змісту аж до кінця світу, — пише у праці De Revelatione видатний богослов, томіст і домініканець о. Режинальд Гаррігу-Лагранж.
Хоча Господь Бог відкривав Себе людству від самого початку світу, Його Об’явлення досягло своєї повноти саме в Особі Ісуса Христа. Святий Павло пише в Посланні до євреїв: «Багато разів і багатьма способами говорив колись Бог до батьків через пророків, а останніми днями промовив до нас через Сина, Якого поставив спадкоємцем усього, через Якого й віки створив» (Євр. 1,1–2). Через Своє Воплочення невидимий Бог став видимим для людей.
Старий Завіт містить Боже Об’явлення, але не в його повноті — можна сказати, лише «частинами». Це був етап підготовки людства до приходу Спасителя. Через патріархів і пророків, через події того часу Бог відкривав ізраїльтянам окремі аспекти знання про Себе. Катехизм Католицької Церкви (ККЦ 54–64) наводить кілька прикладів: створення світу, союз із Ноєм після потопу, покликання Авраама, обрання Ізраїлю Божим народом.
Таких прикладів можна навести багато, однак жоден із них не становив повноти Божого Об’явлення, яка здійснилася лише в Особі Ісуса Христа.
«Найглибша ж правда про Бога і про спасіння людини сяє нам у цьому Об’явленні в Особі Христа, Який є водночас Посередником і повнотою всього Об’явлення», — читаємо в догматичній конституції про Боже Об’явлення Dei Verbum (п. 2).
Це Об’явлення здійснилося через діла Христа, Його вчення, а передусім через Його смерть і славне воскресіння. Усе це було записано на сторінках Євангелій, які є Торою Нового Завіту, тобто основним зібранням законів Нового Союзу. Саме тому не випадковою є присутність Мойсея у сцені Преображення: той, хто був Божим знаряддям у переданні Старого Закону, тепер стоїть поруч із самим Христом у момент, коли Бог Отець промовляє з хмари: «Його слухайте!». Цими словами Бог Отець ясно показує, що відтепер людство має слухати вже не патріархів чи пророків, а Його власного Сина.
Однак це не означає, що Старий Завіт був відкинутий. Звичайно, нас уже не зобов’язують старозавітні обрядові приписи, ритуальні постанови чи правила очищення, адже їх замінила єдина досконала Жертва Христа на хресті. Проте всі книги Святого Письма — як Старого, так і Нового Завіту — містять Боже Об’явлення і є необхідними для розуміння суті християнства. Однак вони знаходять своє звершення саме в новозавітній Торі, тобто в Євангеліях, тому їх не можна правильно зрозуміти окремо від євангельської звістки.
«Бог, натхненник і Автор книг обох Завітів, мудро постановив, щоб Новий Завіт був прихований у Старому, а Старий знаходив своє пояснення в Новому. Бо хоча Христос установив Новий Союз у Своїй крові (…), книги Старого Завіту, повністю прийняті до євангельського вчення, у Новому Завіті набувають і виявляють свій повний зміст (…) і взаємно освітлюють та пояснюють Новий Завіт» (Dei Verbum, 16). Саме це підкреслює присутність Мойсея у сцені Преображення.
Прихід Христа у світ був не лише найдосконалішим, а й останнім публічним Об’явленням в історії спасіння. «Не слід уже очікувати жодного нового публічного об’явлення перед славним явленням Господа нашого Ісуса Христа» (Dei Verbum, 4). Після приходу Христа можуть мати місце приватні об’явлення, однак вони не додають нічого нового до Божого Об’явлення, а лише наголошують або звертають увагу вірних на окремі аспекти вчення Церкви.
Так, наприклад, свята Маргарита Марія Алакок переживала приватні об’явлення Христа, зміст яких стосувався культу Його Найсвятішого Серця. Це не внесло нічого нового до вчення Церкви, але звернуло особливу увагу католиків саме на цей Божественний символ — Серце Ісуса, яке до того часу не перебувало в центрі побожності. Подібне можна сказати і про об’явлення Пресвятої Богородиці у Фатімі, Гетшвальді чи інших об’явленнях, визнаних Церквою.
Якщо все, що ми можемо знати про Бога на землі, уже було об’явлене, то чи означає це, що богословський розвиток більше неможливий? Зовсім ні. Такий розвиток можливий і навіть необхідний, але він не полягає в новому Божому Об’явленні, а в дедалі глибшому розумінні вже даного Об’явлення. Наше пізнання Бога відбувається через поєднання об’явлених істин, пошук зв’язків між ними та виведення з них висновків. Такий поступ є необхідним, адже прагнення дедалі глибше пізнавати Бога сприяє зростанню нашої любові до Нього. Як говорить святий Августин: «Неможливо любити того, кого не знаєш» (De Trinitate X, 1, 2).
Звичайно, такий розвиток повинен здійснюватися у згоді зі Святим Письмом, Священним Переданням і Учительським урядом Церкви. На жаль, сьогодні трапляються богослови, чиї погляди розривають зв’язок із тим, що Церква проголосила протягом двох тисячоліть свого існування. Такий підхід є хибним. Пізнання Бога не може полягати у запереченні того, що ми вже про Нього знаємо, а навпаки — у розвитку й поглибленні вже отриманого знання. Саме так діяли великі богослови Церкви, передусім святий Тома Аквінський.
Святий Вінкентій Леринський, який жив у IV столітті, так пояснював, яким має бути розвиток церковного вчення:
«Може, хтось запитає: невже ж у Церкві Христовій не повинно бути жодного поступу в релігії? Навпаки, він повинен бути, і то якнайбільший. (…) Але цей поступ нехай буде справжнім поступом віри, а не її зміною. Бо сутність поступу полягає в тому, що річ зростає, залишаючись самою собою; натомість зміна означає, що вона перетворюється на щось зовсім інше. Отже, нехай зростають і досягають великого розвитку розуміння, знання та мудрість (…), але неодмінно в тій самій сутності, в межах того самого догмату, в тому самому дусі й у тому самому значенні».
Автор: Адріан Фида, pch24.pl
About The Author
