До якого миру маємо прагнути?

Пишу про дуже складну, правдоподібно невдячну, але вкрай потрібну справу – про мир.

Вирішив це зробити не тому, що до цього спонукає мене власне ім’я, що ним нарекли мене під час Хрещення побожні батьки.

Беруся до цієї теми, бо останнім часом звідусіль чутно багато розмов про мир. Тому треба краще зрозуміти, що таке мир, звідки він походить, як настає і як його можна втратити.

Розглядатиму таке важливе питання не лише на підставі власних роздумів, а звернуся, радше, до навчання святої Церкви.

Воно викладене (якщо хтось бажає краще це вивчити) у виданні “Компендіум соціальної доктрини Церкви”, що його випустила українською мовою церковна комісія “Справедливість і мир” (видавництво “Кайрос”).

Коли після свого воскресіння наш Господь Ісус Христос явився своїм апостолам, то привітав їх словами “Мир вам!”

Коли Він, ще перед своїми стражданнями, багато чого їм пояснював і пророкував, то сказав: “Мир залишаю вам, Мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його” (Ів. 14, 27).

Коли посилав своїх апостолів проповідувати Добру Новину, то наказував їм вітати людей, входячи до хати, так: “Мир дому цьому” (Лк. 10, 5).

Із цих прикладів зрозуміло, що мир – це не якесь земне, світське поняття. Це прекрасний Божий дар, завдяки якому ми можемо спілкуватися з Богом і з ближніми. Люди не здатні створити миру, вони можуть тільки його прийняти і зберегти, якщо дотримуватимуться Божих Заповідей.

Оскільки мир походить від Бога, то його не може бути без повноцінної справедливості та щирої любові до ближнього.

Бог сотворив людину і прикрасив її багатьма дарами: дав їй життя, покликання і таланти, можливість свобідно чинити добро, ділитися добром з іншими людьми, працювати для спільного блага.

Де люди розуміють це і свідомо використовують свої можливості, там немає перешкод для миру. Але це ще не все, що забезпечує мир. Ідеться не тільки про відсутність того, що могло б перешкоджати щирому спілкуванню.

Мир – це щось більше, плід любові, щире бажання добра ближньому, прагнення служити та розвивати добрі відносини далеко поза межами необхідних обов’язків.

Мир – це широка тема, тому умовно поділю свою презентацію на дві частини. Оскільки мир у деяких частинах України перебуває сьогодні під великою загрозою, поговорю спершу про війну. А опісля, наступного разу, роздумуватиму над миром як могутнім засобом для нас спільно будувати краще майбутнє.

Вищезгаданий збірник соціальної науки Церкви, основними думками якого хочу поділитися з шановними читачами, присвячує багато уваги війні.

Цей церковний документ кількома словами підсумовує відношення миру та війни. Ось ці слова: війна – це поразка миру. Ці слова кажуть дуже багато.

Там, де є намір встановлювати мир за допомогою війни, не може бути навіть гадки про мир. Якщо хочемо, щоб був справжній мир між народами, то треба робити все можливе, щоб держави (великі чи малі) зрозуміли, що війна руйнує можливість співжиття та співдіяння на користь усіх.

Щире мирне співіснування – це єдиний правильний шлях до розвитку.

Кожна держава чи навіть багато об’єднаних держав повинні думати категоріями розвитку, водночас вишукуючи і утверджуючи всі можливі засоби, котрими державна спільнота може бути захищена від того величезного лиха, яким є війна.

Крім того, усі держави, влада та громадяни, мусять пам’ятати, що агресивна війна тільки матеріально і морально руйнує, а ніколи нічого позитивно не вирішує.

Це досвід століть, зокрема щойно минулого ХХ століття.

Друга світова війна, нищівна дія якої поширилася на всі континенти та втягнула у збройне протистояння багато держав і внаслідок якої загинули мільйони військових і мирних жителів, змусила людство замислитися над тим, як захистити світ від повторення подібних трагедій.

Народи і держави створили Організацію Об’єднаних Націй, яка на підставі жахливого досвіду відкинула поняття “справедливої” війни, а обмежила у своїй Хартії виправдання збройних дій до захисту від агресії. Але навіть у разі агресії треба взяти до уваги певні обставини.

Кожний народ, як кожна людина, має право боронитися від нападу. Якщо напад є збройний, то й захист може бути збройний. Однак і тут треба знати міру: хто захищається, не може перетворюватися на агресора.

Зрозуміло, що коли між державами виникає конфлікт, то його належить розв’язувати, а не загострювати. Керівники держав мусять дбати про те, щоб їхня країна була належно захищена, а міжнародна спільнота повинна підтримати потребу захисної акції.

Культурні народи ще в давнину діяли на підставі поняття, яке висловлювали у формі приказки: “Хочеш миру, готуйся до війни”. Збройні сили можна розбудовувати для нападу чи для захисту.

Якщо держава думає про напад, про агресію, то вона становить небезпеку для всіх інших. Навпаки, розбудова збройних сил для захисту життя і прав своїх громадян сприяє зміцненню бажання миру, загальному добру.

Отже, провідною думкою у формуванні збройних сил має бути мир, – мир, побудований на солідних моральних засадах. У такому дусі спільнота віруючих людей у своїх літургійних молитвах звичайно молиться “за народ, за правління та за військо”, яке має обороняти народ.

У здоровому бажанні миру ніхто не повинен відмовлятися від участі в оборонній діяльності, чи то збройній, чи то альтернативній, як також не може нехтувати моральними засадами, виправдовуючи своє злодіяння виконанням наказів.

Досвід показує, що в країнах, які зазнавали агресії, гинуло багато людей, котрі не мали як і чим захищатися (наприклад, від бомбардування). Але крім жертв використання зброї, мільйони людей згинули від усякого роду національних, етнічних, релігійних і навіть мовних переслідувань.

Інколи такі переслідування ставали масовими, перетворюючись на справжній геноцид. Так, поголовне винищування євреїв чи виморювання голодом українців можна розглядати як беззбройне, але не менш жахливе винищування невинних людей.

В історії людства знаємо ще інші форми позбавлення безборонного населення його основних прав, а саме насаджування політичних структур, що роблять людей невільниками, насильні переселення та створювання обставин, в яких безборонні жителі мусіли ставати скитальцями або біженцями, покидаючи рідну землю.

Усі ці форми насильства не менше (інколи більше) від збройних дій ставали перешкодою для мирного співіснування.

Народи можуть і повинні боротися проти такого насилля, яке не має жодного оправдання. У боротьбі проти несправедливості люди повинні допомагати одне одному. Народи, які населяють землю, мають гуртуватися, творити міжнародні структури, рішуче засуджувати напасників і ставати в обороні покривджених, яким важко самим себе захистити.

Ці роздуми закінчу словами молитви, які чуємо наприкінці Святої Літургії: “Мир світові даруй, церквам Твоїм, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм”.

+ Любомир, Архиєпископ-емерит