Гендер, неомарксизм і Стамбульська Конвенція

Попри відсутність суспільного консенсусу, нещодавно Кабінет Міністрів України поставив собі за мету прискорення ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, ширше відому як Стамбульська Конвенція. Про це йдеться у розпорядженні уряду від 5 вересня 2018 року № 634-р щодо ліквідації дискримінації щодо жінок.

Однак цими днями чималий резонанс в українських наукових колах спричинила публікація двох докторів права Польщі – професора Александра Степковскі та Йоанни Банасюк, які викривають неомарксистську ідеологічну основу Стамбульської Конвенції. Більш того, наводять наукові аргументи про неефективність запропонованого гендерного підходу у боротьби з насильством проти жінок.

Ця публікація вартує прочитання у повному обсязі, зважаючи на триваючі дебати про доцільність ратифікації Стамбульської Конвенції в Україні, проте головні висновки науковців такі:

Автори Стамбульської Конвенції свідомо уникають використання поняття “стать” на користь поняття “гендер”, прагнучи втілити в міжнародне право феміністичну гендерну ідеологію, ґрунтовану на ідеях марксизму про боротьбу статей, що нерозривно пов’язана з класовою боротьбою. Саме ця боротьба статей, на їхню думку, обумовлює пригноблене становище жінки та подальше насильство стосовно жінок. Хоча – ні, не стосовно “жінок”, а щодо осіб будь-якої статі, які вважають себе жінкою. Але чому так?
В ідеальному суспільстві з точки зору неомарксистів, які стали натхненниками Стамбульської Конвенції, стать людини не повинна мати жодного значення – людина наділяється правом власного визначення свого гендеру (жіночого, чоловічого чи іншого з кількох десятків). І будь-яке заперечення та обмеження цього власного вибору вважатиметься дискримінацією та причиною “гендерно обумовленого насильства”.
У підсумку, Стамбульська Конвенція відкидає будь-які інші фактори, які провокують домашнє насильство, – такі як зловживання алкоголем чи наркотична залежність, а тому зовсім не передбачає механізмів реагування на них.
Лобістами гендерної ідеології робиться спроба (не в якихось фантастичних романах-утопіях, а вже за допомогою міжнародного права) реалізувати соціальний експеримент, де стать чи вибраний самостійно гендер вже не матимуть жодного значення в суспільному житті, так само як колір очей чи довжина пальців на ногах.
Однак практичні результати цього соціального експерименту свідчать про зворотній ефект. За результатами порівняльних досліджень вчені Енріке Гарсіа та Хуан Мерло довели факт, що в країнах Північної Європи, які на найвищому у світі рівні втілили гендерну рівність, відмічається найвищий (серед держав-членів ЄС) рівень насильства серед жінок. Це явище автори назвали “скандинавським парадоксом”, який також підтверджують висновки звіту 2014 року Агентства ЄС з фундаментальних прав.

Зрештою, польські науковці дійшли висновку, що розробники Стамбульської Конвенції додали до неї конкретну ідеологічну позицію, що полягає у запереченні значення людської статі та намаганнях досягнути справедливого майбутнього “без статей”. Однак практика свідчить, що гендерна ідеологія, на яку спирається Концепція, не має успіху в реальному житті, але навпаки – може призвести до збільшення насильства щодо жінок.

Як приклад, боротьба з “гендерними стереотипами” у школах на підставі статей 12-14 Стамбульської Конвенції може призвести до того, що будуть знецінені притаманні українському суспільству та покладені в основу виховання наших дітей уявлення про жінку, яка є більш тендітною особистістю, потребує особливого пієтету та захисту з боку чоловіків. Якщо за задумом неомарксистів стать немає жодного значення в суспільстві, то яке ми очікуємо ставлення до жінки, яка нібито нічим не відрізняється від чоловіка? Чи зменшиться кількість насильства щодо жінок, якщо буде усунено культурні традиції шанобливого ставлення до жінки?

Відтак, зауваження до згаданої вище гендерної ідеології, які в Україні протягом останніх років лунали здебільшого з боку церков і просімейних організацій, вже не можна ігнорувати, з огляду на представлену наукову аргументацію. Більш того, проблема алкоголізму та наркоманії в Україні як каталізатора насильства залишається без відповіді, а тому протидія домашньому насильству не повинна зациклюватися на сумнівному гендерному підході, але бути більш комплексною.

Звісно, у Конвенції міститься низка технічних рішень, які мають на меті збільшення рівня захисту від насильства й допомогти жертвам насильства. Проте багато з цих правових стандартів держави-члени Ради Європи значною мірою вже запровадили власним національним законодавством. Інколи навіть краще, ніж це пропонує Стамбульська Конвенція, що може пояснити відмову в її ратифікації, як приклад, з боку Великобританії.

Парламент України теж пішов шляхом відмови від ратифікації Стамбульської Конвенції, розвиваючи водночас національне законодавство. Відповідні закони проти домашнього насильства, зокрема і доповнення до Кримінального кодексу України, були прийняті у грудні 2017 року і цілком можуть вдосконалюватися у майбутньому.

Максим Васін, правозахисник,

виконавчий директор Інституту релігійної свободи

Джерело: https://censor.net.ua/b3093721