Громадська рада “Святий Юр” на єпископській хіротонії о. Петра (Лози), ЧНІ, в сокальському храмі Петра і Павла у свято Верховних Апостолів, або Роздуми про Христову Церкву

І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. [Мт. 16:18]

12 липня ц. р., у величний празник Верховних Апостолів Петра і Павла, делегація Громадської ради «Святий Юр» взяла участь у Божественній Літургії в місті Сокалі (Львівщина), в часі якої хіротонізовано єпископа УГКЦ Петра (Лозу) – Чину Найсвятішого Ізбавителя Під час проповіді блаженніший Святослав (Шевчук) засвідчив, що Українська Греко-Католицька Церква в єдності з наступниками апостола Петра зуміла зберегти первісну єдність Христової Церкви. Зокрема, Патріарх сказав: «Ми сьогодні святкуємо свято єдності нашої Церкви з наступником апостола Петра наших днів. Ця католицька єдність із святішим Отцем Папою Франциском є частиною тотожності нашої Церкви, невід’ємною частиною віри Київської Церкви».

Розважання блаженнішого над знаковими для християнства постатями апостолів Петра і Павла (їх вартує прослухати в мережі інтернету кожному вірному нашої Церкви), єпископські свячення ієромонаха-редемпториста Петра й властиво сам храмовий празник у свою чергу стимулювали хвилю подальших пізніших роздумів та алюзій. Пригадуючи і розмірковуючи над пережитим цього дня, раптом згадалась сентенція, що «велике бачиться здалеку».

Спробуймо уважніше та «здалека» приглянутись до постатей Петра і Павла – і, вже володіючи двотисячолітнім досвідом християнства, оцінити їхні втрати та здобутки. Апостол Петро, звичайний рибалка, якому часами не вистачало на хліб насущний, який, хоч і володів початковою грамотою, що для тих часів було незвичним, проте все ж не вирізнявся якимись особливими знаннями чи глибиною думки, – ким він був Риму, міста, що на весь світ блистіло золотом та славою імператорів, філософів і поетів? Нужденний емігрант-заробітчанин, дилетант у світі високої культури та витончених мистецтв, погорджуваний чужинець-простолюдин, що в тогочасній суспільній ієрархії був нижчим за останнього раба на службі у високого сановника, – і ось цей «порох земний» прийшов підбити ВІЧНИЙ РИМ?!

Зблизька, з перспективи виміру людського життя, місія Петра зазнала нищівного краху, а сам він загинув ганебною та мученицькою смертю. Проте у глобальному вимірі людської історії усе виглядає в цілковито іншому, оберненому значенні. Хто нині, окрім вузьких фахівців-істориків, що спеціально вивчають той період, зможе назвати хоча б одного філософа, воєначальника чи державця тих часів? А якщо й випадково знайдеться такий, що пригадає якого імператора, то виключно у негативному світлі. Натомість, коли ми сьогодні говоримо про це вічне місто, то часто додаємо означення – «Апостольська столиця», «Петрова столиця». Тож виходячи з суто людської логіки та недосконалої людської справедливості, апостол Петро був невдахою чи, говорячи мовою сучасного світу, «лузером», але з перспективи вічності та Божого Промислу Петро виявився навіть не звитяжцем, а тріумфатором над цим світом примарного блиску золота, ницості і гріха.

Подібна ж доля чекала на апостола народів Павла. Один із інтелектуалів свого часу та визначний фарисей, який раптом відкинув перспективу блискучої релігійної кар’єри в лоні народу обраного і кинувся проповідувати Христа розп’ятого, – «для юдеїв згіршення, а для греків безумство» [1 Кор. 1:23]. Три місійні подорожі, в яких Павло здолав понад 16 тисяч кілометрів, напружене проповідницьке служіння направду визначного богослова, безнастанна й невтомна місійна праця, яка стала єдиним сенсом усього життя, – і доволі скромний результат. Так, він заснував церкви приблизно в 30 містах, але були вони невеликі за чисельністю християн, швидше «домашні»; за життя він так і не став популярним та успішним проповідником, часто його місія наштовхувалась на натовпи розлючених слухачів, котрі нерідко прагнули навіть убити його. Павла не знали за межами міст, у яких він проповідував, а деякі засновані ним громади згодом віддавали перевагу іншим проповідникам. І тільки через декілька століть виявилось, що на перший погляд малоуспішна праця Павла стала вирішальним чинником поширення Христової Церкви цілим світом, формування організованої і структурованої християнської спільноти, яка видала з себе видатних проповідників і богословів.

Подібно і в нашому житті: ми не завжди можемо адекватно оцінити наші правдиві здобутки та втрати. І те, що для світу є «глупотою», для християнина виявляється нетлінним скарбом у вічності.

Після отаких роздумів якось в цілковито іншому світлі постав цей празничний день у Сокалі. Для світу він залишився звичайним літнім днем, одним із традиційних релігійних свят та днем «робочих» свячень чергового єпископа, яких за роки Незалежності в УГКЦ хіротонізовано хіба уже зо два десятки. І подія ця для світу не така вже й значна, щоби її згадувати хоча б у регіональних засобах масової інформації.

Та все ж в історії УГКЦ це день небуденний, визначний, бо свячення ще одного молодого єпископа є свідченням особливої Божої ласки і Божої присутності в Церкві, яку століттями окупанти різних мастей гнобили та упосліджували, а московський царський та більшовицько-атеїстичний режими видали їй вирок смерті. Москва не тільки ретельно робила усе, щоби знищити цю Церкву, але й докладала надзусиль, щоби загладити навіть саме ім’я греко-католика, аби ніхто й ніколи не згадав, що за єдність Христової Церкви і за вірність Апостольському престолу Петра українці склали численні криваві жертви. Цей день єпископської хіротонії став черговим свідченням істинності пророчого бачення праведного Андрея (Шептицького) про воскресіння і славне піднесення Української Церкви, з’єдиненої із Вселенською Христовою Церквою.

День направду був величний, насичений різноманітними подіями – так що не все вдалось реалізувати із запланованого. Зокрема, цього дня на кафедральному соборі Петра і Павла планувалось освятити меморіальну таблицю праведному Андрею, однак через те, що урочистості затягнулись більш як на три години, цього не вдалось зробити. І це стало поважним недопрацюванням “церемоніймейстерів”, бо постать праведника в першу чергу заслуговує на всенародну пам’ять та пошану, адже завдяки його жертві, праці та молитвам УГКЦ накопичила чимало духовних сил, щоб витримати і вийти переможницею під час смертельного протистояння з наймогутнішою та найжорстокішою із світових спецслужб – «камітєтом государствєнной бєзопасності».

На жаль, постать праведного Андрея на сьогодні ще не вповні оцінена в самій УГКЦ і взагалі недооцінена в українському суспільстві. Політикум і культурна спільнота України ніяк не можуть збагнути, що Шептицький є тим четвертим, поряд із Шевченком, Франком та Лесею Українкою, наріжником у розбудові Рідної Хати (під цим терміном праведний Андрей розумів Україну) та одиноким апостолом релігійної єдності українців. Для Церкви праведний Андрей є не тільки одним з найвидатніших мужів віри та християнської духовності. На добре століття випереджуючи свій час, він розробив, а подекуди й до деталей опрацював і випробував стратегії економічного, громадсько-культурного, суспільно-політичного, харитативного, душпастирського, екуменічного життя Української Церкви. Ця велетенська теоретична та практична спадщина митрополита ще недостатньо вивчена та використовується в наші дні. Ми можемо лише гадати, наскільки вище піднялась би наша Церква нині, якби ще чверть століття тому якнайпильнішу увагу було би приділено цій постаті.

Але попри мимовільні, а подекуди й об’єктивні, наші недопрацювання велич митрополита Андрея щоразу гучніше починає промовляти до тих, кому небайдужа доля України, її народу та її Церкви, і цей голос зринає з тисяч юнацьких уст в часі проведення наукових конференцій під духовним патронатом праведного Андрея. І саме ці молоді люди уже невдовзі стануть будівничими нової України, скріпленої на засадах справедливості та християнської моралі.

Зенон БОРОВЕЦЬ, катехит, член ГР “Святий Юр”