Ідоли падуть. Про пам’ятники Леніна

Кажуть, що на території України було споруджено коло п’яти тисяч пам’ятників Леніна. У самому Києві аж вісімнадцять! Певну частину повалено ще на початку 90-х років минулого століття. Ще деякі впродовж останнього року.

Ці усунення пам’ятників вождя викликали протести. Протестують люди, які мають особливу прив’язаність до Леніна через політичні переконання. Протестують митці, які вважають, що будь-який по-мистецьки виконаний пам’ятник треба зберігати і шанувати. Протестують громадяни, головно старшого віку, для яких Ленін − це своєрідна релігійна постать.

Оскільки вже понад 20 років тому Україна перестала бути комуністичним енклавом, пам’ятники Ілліча вже не повинні мати місця в наших містах і селах. Пригадую, як у 1956 році Микита Хрущов на ХХ З’їзді КПРС викрив Йосифа Сталіна. Генсек Вальтер Улбрихт, повернувшись зі З’їзду до Східної Німеччини, вчинив дуже мудро. Зникло все, що могло стосуватися Сталіна: пам’ятники, портрети, назви вулиць і т. п. Дискусій і протестів не було.

Застереження митців має певну логіку. Може, не треба нищити мистецьких творів, якщо вони справді виконані на високому естетичному рівні. Але вони не повинні стояти в центрі населених пунктів. Їх можна перенести до музею або приватної збірки, і їх оглядатимуть люди, котрі захоплюються цим мистецтвом.

Загальновідомо, що Ленін не був прихильником релігії, справжнього богопочитання, а радше навпаки – її поборником. Перші роки існування Радянського Союзу позначені переслідуванням тисяч священнослужителів і монахів, руйнуванням храмів, нищенням або продажем церковних атрибутів.

Нищилося чи усувалося все, що могло нагадувати про Бога. Однак відбулося щось дуже дивне. Більшовицькі верховоди відчули, що народ має великий потяг до релігії. Тому різні обряди стали частиною радянського життя.

Для прикладу, першотравневі паради проходили за зразком церковних процесій, із деякими тільки змінами: попереду, замість хреста, несли червону зірку; ікони замінили на портрети живих або усопших можновладців. Однак настрій був однаково святковий.

Хлопці чи дівчата ставали піонерами чи комсомольцями за майже сакральними, точними приписами. Вінчання відбувалося в Палаці щастя…

Соціологи, історики та інші фахівці вбачають у цьому також особистий вплив Сталіна. Вони зауважують, що його інтелектуальна формація відбувалася в духовній семінарії. І хоча Йосиф Джугашвілі став переконаним комуністом, категорії думання залишилися. Це твердження може викликати різні реакції, але все ж таки над цим варто замислитися.

Релігійне почування людини потребує Бога або щонайменше ідола – божка. Таким для більшовиків, правдоподібно, став саме Володимир Ілліч. Доказом цього твердження можна вважати створення мавзолею, в якому під суворим наглядом спочивають тлінні останки Леніна і в якому повинен побувати щонайменше один раз у своєму житті правовірний комуніст. А ще один доказ − це, власне, безліч пам’ятників, розсіяних по всій території колишнього Радянського союзу, включно з Україною.

Тож не треба дивуватися, що багато людей, які виховувалися в золоту добу радянської історії, усе ще вважають Леніна оплотом своїх “релігійних” та взагалі духовних почувань. Для них бути свідками повалення його пам’ятника – це справжня трагедія, підрив цілої будови їхнього духовного життя.

Постає запитання: що робити далі? Якщо хочемо очистити Україну від марева ленінізму, – вважаю це необхідним, – то, напевно, треба позбутися присутності Володимира Ілліча, зокрема в пам’ятниках.

Комуністичне ідолопоклонство треба виривати з корінням. Однак там, де це справді потрібно для “душевної рівноваги” старшого покоління, можна хоча б ще на деякий час залишити їм їхнього божка, але зробити його таким непримітним, щоб він не псував душі молодшого і наступних поколінь.

Ленін був не першим ідолом в історії людства і, правдоподібно, подібні ідоли ще з’являтимуться. З давніх часів у державних структурах, політичний лад яких ґрунтувався не на правді, справедливості та усвідомленні гідності людини, а суто на владолюбстві, – поставали ідоли, дієвими ставали псевдорелігії.

Нам треба подумати і зрозуміти, що само по собі усунення пам’ятників чи інших форм “почитання” не оздоровлює народ, а може навіть створити духовну порожнечу. Псевдорелігію треба замінити правдивою релігією, почитанням єдиного Бога – Творця і Отця.

На завершення цих роздумів хотів би звернути увагу читачів, спираючись на гіркий досвід минулого століття і навіть на наші часи, що всі Церкви та релігійні організації, які беруться проповідувати Бога, мусять всіма силами уникати політизації.

Будь-яка форма політизації надзвичайно шкідлива для правдивих релігійних переконань.

Кажу це, бо в Україні політизацію церковного життя часто плутають зі справжнім та щирим релігійним служінням народові, до якого покликав Церкву її Божественний Засновник. Ми переживали і все ще переживаємо критичні для справжньої церковності часи. Дай Боже, щоб отой гіркий досвід став для нас спасенною наукою.

+ Любомир, Архиєпископ-емерит