Єпископ Станіслав Широкорадюк про «фундамент» Католицької Церкви в Україні

Протягом цього року Католицька Церква України святкує 25 річницю відновлення структур РКЦ в Україні. Рік добігає кінця. Тому КМЦ вирішило порозмовляти з одним із перших єпископів в Незалежній Україні, єпископом Станіславом Широкорадюком і пригадати початки відтворення РКЦ. А чи може не було це відтворення, а лише збирання рясніх плодів після тих, котрі вже засіяли ниву.

Ваше Преосвященство, згідно документам офіційне відновлення Церковних структур Католицької Церкви в Україні розпочалося 16 січня 1991 року, коли нині вже святий Папа Йоан Павло ІІ відновив діяльність декількох дієцезій: Львівської, Житомирської та Кам’янець-Подільської. Для праці цих дієцезій було призначено п’ять пастирів. Хто ці пастирі?

– Так. Це були три перші дієцезії на території України, але ще була створена Закарпатська адміністрація. Щодо п’ятьох пастирів, то це Архієпископ Мар’ян Яворський, його два помічники – Маркіян Трофим’як і Рафаїл Керницький, Ян Пурвінський і Ян Ольшанський. Всі інші дієцезії були створені трохи пізніше. На той час, коли я став єпископом-помічником у 1994 році у нас рахувалася Житомирська єпархія, в яку входила Київська область. І лише через кілька років ми звернулися до папи з проханням, щоби наша єпархія називалася Київсько-Житомирська. Також пізніше, у 1996 році, Понтифік дав номінацію для Закарпатської дієцезії і тоді був призначений єпископ Антал Майнек.

– Якщо говорити про той час, коли Вас призначили помічником Житомирської дієцезії. Розкажіть про труднощі, які Вас зустріли при відбудові Києво-Житомирської дієцезії. А може і не труднощі, а радощі?

– Трудністю був для мене той факт, що мав покинути свою парафію в Полонному, та 15 парафій, які я обслуговував: в Ровенській, Волинській, Житомирській, Хмельницькій областях. Бо, власне, в цей час ми формували нові парафії, хотіли щось збудувати, закладали фундаменти під святині. І за ті останні 6 років, коли я там був, вдалося побудувати 12 святинь. Тобто – по два храми за рік. Такий у нас був великий ентузіазм. Перший храм – це була така маленька каплиця в Славуті в 1988 році. Друга – в 1989 році в Шепетівці, а потім пішло вже конвеєром: Мар’янівка, Биківка, Понінка, Новоселиця, Романів, Баранівка та інші. І виглядало це так: забирали старі храми, такі як Любар, Миропіль, Старокостянтинів, Ізяслав, Рівне, Корець, а, крім того, будували ще нові. Я не знаю, але здається, що, крім цих дванадцяти храмів, що були збудовані, біля 10 старих було забрано – це напевно.Храм св. Анни, Полонне

– Не було проблем, коли забирали?

– Були. Наприклад дуже важко було забирати храм в Ізяславі, ми їздили туди дуже довго; в Костянтинівці – там влада не давала. Тому збиралися з вірними, будували намети, відправляли Святі Меси в них. Але дуже легко пішло в Кореці. Ми просто один раз приїхали і привезли з собою повний автобус людей з Полонного, відправили під храмом Святу Месу, зійшлося багато людей, бо там культ святого Антонія, і всі почали кричати, що храм потрібно повернути. На той крик прибіг голова міської ради і сказав: «Вам треба цей храм? Ну то забирайте, тільки винесіть з нього те міндобриво», – після чого відразу дав нам ключі від храму. Це була найпростіша передача храму – одна Служба Божа. Білогір’я – ми теж так забирали, хоч важко трохи йшло. Але, знаєте, кожний храм має свою неповторну історію.

– А яка роль світських вірних у відбудові католицьких храмів?

– Найбільша і найкраща роль належала їм! От наприклад парафіяни з Полонного – це були святі люди! Коли ми збиралися будувати якийсь храм, я звертався до парафіян і казав: «Ми починаємо сьогодні закладати фундамент в Шепетівці і в Мар’янівці. Мені потрібні люди, які могли би допомогти. Ось дві машини. Хто хоче – сідайте і ми їдемо на ці будови». І у мене завжди бракувало місця в машині. Це дуже важливо, бо люди хотіли допомогти. Всі хотіли працювати і не питали: хто нам заплатить, а скільки заплатять? Такої мови взагалі не було ніколи. У цьому була святість людей. Знаєте, вони хотіли хоч один, хоч два дні попрацювати для відбудови, чи повернення храму. Бо коли в якомусь місті маленька парафія, то треба щоби ми туди поїхали і допомогли своєю присутністю, молитвою. Або потрібно Рівне визволяти. І знову збираємо полонську парафію. Тому парафіяни Полонного відіграли дуже величезну роль. І таким чином навколо храму збиралося так багато людей, що влада розгублено питала: «Звідки взялися ці поляки? Не було ж їх». Хоч залишилося багато храмів, що не повернули: в Білій Церкві, в Миколаєві, Умані. Але хочу сказати, що тоді, коли ми брали штурмом храм, – тоді був найкращий час. Тому що, де ми брали штурмом, то влада віддала їх. А там, де пішли на такі дискусії: «А почекаємо. А нам добре», як це сталося у випадку з храмом святого Миколая в Києві, «А поки нам і так добре» – в Умані, «Та ми й так будемо молитися» – Біла Церква, то їм до цього часу не повернули. І хочу сказати, що колись, за часів Кучми, було дуже популярно рахувати статистично: скільки храмів повернули нам, скільки збудовано, мене це дратувало. Я казав: «Що ви доложили до тих храмів, що вже збудовані? Нічого. Хіба що перешкоджали. А що до старих храмів, то ніхто нам храмів не повертав, не брешіть. Ви нам повертаєте руїни. І не просто повертаєте, а ми їх штурмом беремо. Храмів нам ніхто не повертав».

– Ви так виділяєте роль полонських вірних. У чому секрет, що ці люди були такими святими?

– Справа у тому, що, якщо всі парафії на території Радянської України були закриті, то полонська була відкрита і там завжди був священик. Тому парафія завжди мала добру формацію і священик був досвідчений, і люди були патріотичні. Отець Андрій Гладусевич ось ім’я того священика, який був поляком і мав право виїхати в Польщу, але залишився служити в Україні. Йому дали Полонне і він там формував людей 27 років. І фактично йому я завдячую своїм покликанням. Бо я вчився в Здолбунові в училищі, а їздив в Полонне до костьолу. І я дуже багато навчився від нього. Він був перший, кому я сказав про своє бажання стати священиком. Він мене вислухав, почав трохи вчити. Сказав щоби відслужив в армії, а потім поговоримо. І коли я вже повернувся з армії, він вже поважно зайнявся мною. Дав вчити мову польську і катехезу, потім завіз у Ригу в семінарію. Власне в Полонному і залишилося моє серце. І там похований мій священик отець Андрій Гладусевич. Можу сказати, що у мене теж така мрія, що коли я помру, то хочу бути похованим в Полонному.

А скільки ще таких святих в Україні, які тут жили і яких ми не знаємо! Скільки таких людей! Це жива історія. І от чому не розпочати беатифікацію цих людей, цих священиків? Це святі люди. Так як зараз була беатифікація Буковинського. Кожну людину, яку ми зможемо відкрити – це дуже важливо. Бо на таких святих священиках наша Церква і відбудовувалася. Тобто вони були фундаментом Католицької Церкви на території України. Навіть скажу, що, якби вони виїхали свого часу звідси, то від Церкви тут нічого би не залишилося. Вони врятували Католицьку Церкву тут.

Розмовляла: Ірина Островська