ІІ Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Папа на ім’я Іван ХХІІІ
Після смерті Папи Пія ХІІ (9 жовтня 1958) уся католицька Церква почувалася осиротілою, оскільки втратила провідника, який управляв нею міцною рукою та благородною душею. Його стиль управління можна окреслити однією із його відомих фраз: «Я не потребую співробітників, але виконавців».
Папа Пій ХІІ любив особисто проконтролювати кожен богословський та практичний аспект в церковному житті, тому в його руках була зосереджена влада релігійна, політична та адміністративна. Така концентрація влади до певної міри блокувала роботу ватиканської курії, що, в свою чергу, могло паралізувати усе церковне життя.
Коли розпочався конклав з обрання нового Папи Римського, то кардинали мали намір обрати такого наступника апостола Петра, який би міг відповідати наступним ознакам: богобоязливий, добрий, старший віком та щоб був слухняний колегії кардиналів. Таким чином кардинали хотіли зосередитися на виборі «перехідного» папи, а в період його понтифікату – зайнятися пошуком та вихованням досконалого кандидата.
28 жовтня 1958 року Папою Римським було обрано кардинала Анджело Джузеппе Ронкаллі, який був Патріархом Венеції та обрав собі ім’я Папи Івана ХХІІІ. На момент обрання він уже мав 77 років. Тому в очах кардиналів, які зібралися на конклав, виглядав як перехідний папа, якого обрали після тривалого періоду понтифікату попереднього Папи Римського (1939-1958), щоб в такий спосіб підготуватися до обрання його наступника.
Відмінності від попереднього папи були очевидними і то не лише через фізичну зовнішність: Пій ХІІ був худорлявим та аскетичним, натомість Іван ХХІІІ був повним та мав добродушний вигляд, через що його почали називати «Добрий Папа». Відмінності передусім полягали в його способі діяння – новообраний папа був простим та спонтанним.
Першою великою несподіванкою було обрання папського імені Іван. Ім’я, що його жоден римський єпископ не обирав для себе після іншого папи з таким іменем на початку XV століття (1410-1415), якого вважають антипапою. Однак несподіванки лише починалися і їх неможливо було передбачити.
Ставши в проводі Христової Церкви 4 листопада 1958 року, новий папа очолив Церкву, яка була сильною, однак достатньо зосереджена на самій собі. На той момент католицька Церква не мала державного секретаря, а колегія кардиналів була досить нечисельною. Провідником курії був кардинал Альфредо Оттавіані, секретар Верховної Конгрегації Священної Канцелярії (пізніше – Конгрегація віровчення). Під час проведення Собору проти способу його діяльності чимало єпископів виступали з досить поважними словесними атаками.
Папа Іван ХХІІІ, бувши свого часу апостольським нунцієм та маючи можливість багато подорожувати, добре розумів, що римська курія не представляла увесь світ. Максимум вона представляла Італію і, можливо, Іспанію. Багато куріальних кардиналів практично весь час проживали в Італії і то переважно поміж ватиканськими стінами. Вкрай мало, або ж майже жоден із них, не відвідував Азію, Африку чи обидві Америки.
Церква мала велику потребу відновити звичний ритм своєї життєдіяльності, почавши власне з курії, тобто призначити очільника Державного Секретаріату та збільшити склад колегії кардиналів, велика частина яких були уже літнього віку.
На першого Папою Іваном ХХІІІ був призначений Доменіко Тардіні (1888-1961), який став першим кардиналом, піднесеним до цього рангу новим папою під час його першої консисторії 15 грудня 1958 року. Тардіні був уже літньою людиною, однак покірно прийняв таке призначення. Своє служіння в римській курії він здійснював ще з 1921 року.
Колегія кардиналів на момент обрання Ронкаллі налічувала лише 53 кардинали. Така кількість була суттєво нижчою за необхідних 70, встановлених Папою Сикстом V у його апостольській конституції Postquam verus ille 3 грудня 1586 року. За майже п’ять років свого понтифікату Папа Іван ХХІІІ провів п’ять консисторій, піднісши до кардинальського рангу 52 нових кардинали, з яких 23 – на першій консисторії 15 грудня 1958 року. Завдяки цьому своїх перших кардиналів отримали такі нації як Японія та Філіппіни: Петер Татсуо Доі, Архієпископ Токіо та Руфіно Сантос, Архієпископ Маніли. Обидва були піднесені до кардинальського рангу на консисторії 28 березня 1960 року. На цій же консисторії отримав кардинальський титул перший темношкірий єпископ – Лауреан Руґамбва, єпископ дієцезії Букоба (Танзанія).
Нові призначення кардиналів, здійснені Папою Іваном ХХІІІ, були не лише для того, щоб відновити їхню необхідну кількість, встановлену Папою Сикстом V, чи щоб дозволити номінувати кардиналів на вакантні посади, як, наприклад, державний секретар або ж камерленг, але передусім для того, щоб надати їм відповідні обов’язки під час засідань майбутнього Собору.
В ті роки увесь світ проживав переломний період в політичній, військовій та в економічній сферах. Причиною цього було повільне пробудження після другої світової війни, нарощування військових сил, зростання напруження у стосунках між СРСР та США, стабільний економічний розвиток, бажання інновацій та соціальних реформ.
В такій атмосфері змін та новинок розвивається також і велике бажання до перемін всередині самої Церкви. Змін як інституціональних, так і душпастирських. Вже Папа Пій ХІІ декілька разів роздумував над потребою дискусій стосовно деяких невідкладних питань: влада Церкви, діалог із неомодерністами, авторитет Святого Письма, підтвердження верховенства та непомильності Папи Римського.
Передусім єпископи поза Італією та поза Європою відчували потребу перегляду літургійної та душпастирської практики для того, щоб бути знаком пророчої присутності у світі. З Риму на такі побажання досить часто дивилися як на повстання проти самого Риму та контраст із церковною традицією. Анджело Ронкаллі, будучи апостольським нунцієм в Болгарії, Туреччині, Греції та Франції, особисто досвідчив потребу екуменічного діалогу, душпастирського оновлення, відкритості єпископів до потреб вірних. Закваска різних рухів, народжених в католицькому середовищі (біблійний, літургійний, екуменічний), поступово поширювалася також і на єпископів та кардиналів.
About The Author
