Інструкція Ad resurgendum cum Christo стосовно поховання тіл померлих а також зберігання праху в разі кремації
стосовно поховання тіл померлих
а також зберігання праху в разі кремації
Аби воскреснути з Христом, потрібно померти з Христом, потрібно «покинути наше тіло і стати перед обличчям Господа» (2 Кор 5, 8). В інструкції «Piam et constantem» від 5 липня 1963 року тодішній Святий Офіцій постановив, щоби «вірно дотримуватися звичаю поховання тіл померлих вірних», додаючи, однак, що кремація «сама в собі не суперечить християнській релігії» та щоб не було відмовлено в таїнствах і жалобних урочистостях тим, хто попросив про кремацію по смерті, — за умови, що цей вибір не був продиктований «відкиненням християнських догматів, або в сектантському дусі, або ж під впливом ненависті стосовно католицької релігії та Церкви».
Ця зміна в церковній дисципліні пізніше була впроваджена до Кодексу канонічного права (1983) та Кодексу канонів Східних Церков (1990).
Тим часом практика кремації сильно поширилася в багатьох країнах, але при цьому поширилися водночас і нові ідеї, суперечні вірі Церкви. Уважно вислухавши Конгрегацію у справах Божого культу і дисципліни Таїнств, Папську раду з питань юридичних текстів та численні Конференції єпископатів та Єпископських синодів Східних Церков, Конгрегація віровчення визнала за належне оприлюднити нову Інструкцію для підтвердження доктринальних і душпастирських причин, через які бажаним залишається поховання тіл, а також видати норми стосовно зберігання праху у разі кремації.
Воскресіння Ісуса — це кульмінаційна істина християнської віри, проголошувана як основоположна частина Великодньої Тайни від самих початків християнства: «Бо я передав вам найперш, що й прийняв, що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що третього дня Він воскрес за Писанням, і що з’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом» (1 Кор 15, 3‑5). Своєю смертю й воскресінням Христос звільнив нас від гріха і дав нам доступ до нового життя: «Як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя» (Рим 6, 4б). Крім того, Христос Воскреслий становить початок і джерело нашого майбутнього воскресіння: «Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Кор 15, 20‑22).
Якщо правдою є, що Христос воскресить нас «у день останній», то також правдою є те, з певного погляду, що ми вже воскресли з Христом. Тому що через хрещення ми занурені у смерть і воскресіння Христа й таїнственно (сакраментально) до Нього вподібнені: «Ви були з Ним поховані у хрещенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив» (Кол 2, 12).
З’єднані з Христом через хрещення, ми вже тепер беремо участь реальним способом у житті Христа воскреслого (див. Еф 2, 6). Завдяки Христу смерть у християнстві має позитивне значення. Церква у літургії молиться: «Бо життя вірних Твоїх, о Господи, змінюється, але не закінчується, і коли розпадеться дім нашого земного паломництва, знайдуть вони приготоване їм у небі помешкання вічне». З хвилиною смерті душа стає відділена від тіла, але у воскресінні Бог поверне незнищенне життя нашому переміненому тілу, єднаючи його заново із нашою душею. Також у наші часи Церква покликала проголошувати віру у воскресіння: «Воскресіння померлих становить віру християн: вірячи в нього, ми ними є».
Йдучи за давньою християнською традицією, Церква наполегливо радить, аби тіла померлих було хоронено на цвинтарі або у святому місці. У спомині смерті, поховання та воскресіння Господа — таємниці, в світлі якої об’являється християнський сенс смерті, — поховання це насамперед відповідна форма вираження віри і надії у воскресіння тіла.
Церква, яка немов Матір супроводжувала християнина під час його земного паломництва, жертвує у Христі Отцю дитя Його благодаті та ввіряє землі його смертні останки у надії, що вірний воскресне у славі.
Ховаючи тіла померлих, Церква підтверджує віру у воскресіння тіла, й має намір підкреслити високу гідність людського тіла як нерозривної частини особистості, чию історію це тіло поділяє. Тому вона не може дозволити такі позиції та обряди, які виходять із помилкового розуміння смерті, сприйнятої як остаточне знищення особистості, або як момент її проникнення у матір-природу чи всесвіт, як етап у процесі реінкарнації, або ж як остаточне визволення з тілесного «ув’язнення».
Крім цього, поховання на цвинтарях або в інших святих місцях правильно відповідає співчуттю й повазі, що їх треба мати до тіл померлих вірних, які завдяки хрещенню стали храмом Святого Духа і якими, «як знаряддями й начинням, у святий спосіб послужився Дух Святий, аби звершити численні добрі діла». Праведного Товію прославляють за заслуги, здобуті перед Богом за те, що він ховав померлих, а Церква вважає поховання померлих ділом милосердя щодо тіла.
На завершення, зрештою, поховання тіл померлих вірних на цвинтарях або в інших святих місцях сприяє пам’яті про померлих та молитві за них з боку сім’ї та цілої християнської спільноти, як і вшануванню мучеників та святих. Через поховання тіл на цвинтарях, у храмах або на територіях, для цього пристосованих, християнська традиція зберігала спільність поміж живими та померлими, і противилася тенденції приховування або приватизації події смерті, як і значення, яке вона має для християн.
Там, де причини гігієнічного, економічного або суспільного походження провадять до вибору кремації — вибору, який не може суперечити чітко вираженій волі померлого або його небезпідставно припущеній волі, — Церква не бачить доктринальних причин, щоб забороняти таку практику, оскільки кремація останків не зачіпає душі й не робить неможливою Божу всемогутність у воскресінні тіла, а отже, не містить об’єктивного заперечення християнської доктрини на тему безсмертя душі та воскресіння тіла.
Церква надалі воліє, щоб тіла було хоронено, оскільки таким чином до померлих проявляють більшу повагу; однак кремація не заборонена, «хіба що була вибрана з причин, які суперечать християнському вченню». В разі відсутності мотивації, суперечної з християнським ученням, Церква, після відправи жалобних урочистостей, супроводжує померлого в кремації через належні літургійні та душпастирські вказівки, докладаючи усіх старань, аби уникнути будь-якого виду скандалу чи релігійної байдужості.
Коли з обґрунтованих причин відбувається вибір кремації останків, прах померлого повинен бути переховуваний у місці за визначенням святому, тобто на цвинтарі, або, за потреби, у храмі чи на території, призначеній для цієї мети відповідною церковною владою. Від самого початку християни прагнули, щоб їхні померлі були об’єктом молитов і споминів цілої християнської спільноти. Їхні гроби ставали місцями молитви, пам’яті й задуми. Померлі вірні становлять частину Церкви, яка вірить у спільноту «тих, хто звершує паломництво на землі, померлих, які ще очищуються, і тих, хто вже радіє щастям неба; всі єднаються в одну Церкву».
Зберігання праху в святому місці може посприяти зменшенню ризику відсторонення померлих від молитви та пам’яті рідних і християнської спільноти. Таким чином, окрім цього, уникається можливих ситуацій забуття чи браку поваги, які можуть статися насамперед після відходу першого покоління, як і внаслідок невідповідних чи надмірних практик.
З огляду на названі вище причини зберігання праху в помешканні не дозволяється. Тільки у випадку важливих принагідних подій, залежних від культурних обумовленостей місцевого характеру, Ординарій, у порозумінні з Конференцією єпископату або з Синодом єпископів Східних Церков, може вділити дозволу на зберігання праху померлих у місці помешкання живих. Однак прах не може бути розділюваний між окремими сімейними спільнотами, і завжди належить гарантувати йому повагу на відповідні умови зберігання.
Аби уникнути будь-якої двозначності пантеїстичного, натуралістичного або нігілістичного характеру, не можна дозволяти розвіювання праху в повітрі, по землі чи у воді, або в інший спосіб, як і переробку праху в пам’ятки, біжутерію або інші предмети, пам’ятаючи, що стосовно такої поведінки не можна брати до уваги гігієнічних, суспільних чи економічних причин, які можуть провадити до вибору кремації.
У тому разі, коли померлий наполегливо бажав кремації та розвіювання свого праху в природі через причини, які суперечать християнській вірі, потрібно, згідно з правом, відмовити у проведення жалобних урочистостей.
Під час аудієнції в день 18 березня 2016 року нижче підписаному кардиналові-префекту, Святіший Отець Франциск затвердив цю Інструкцію, ухвалену під час Звичайної сесії цієї Конгрегації, в день 2 березня 2016 року, та розпорядився її оприлюднити.
Рим, в осередку Конгрегації віровчення,
15 серпня 2016 р.,
в урочистість Внебовзяття Пресвятої Діви Марії.
Кардинал Герхард Мюллер,
префект
Луїс Ф. Ладарія SJ,
титулярний єпископ Тібіки,
секретар
About The Author
