Катехеза Святішого Отця Фрациска за 22 лютого 2017 року

Бо ми надією, якже сподіваємося, спаслися (пор. Рим 8, 19-27)

Дорогі брати і сестри, доброго ранку!

Часто ми схильні думати, що створіння належить нам, що ми пануємо над ним, що можемо використовувати його, як нам заманеться, і що не маємо тримати жодного звіту перед будь-ким. Проте в уривку з Послання до римлян (8, 19-27), який ми щойно почули, апостол Павло нагадує, що створіння – це прекрасний дар, даний нам Богом, що ми маємо змогу підтримувати з Ним певні стосунки, що мусимо розпізнавати начерки Його плану, у виконанні якого всі покликані співпрацювати день за днем.

Але коли людина зазнає впливу егоїзму, все закінчується тим, що вона руйнує навіть найкрасивіші речі, їй довірені. І саме так відбувається зі створеним світом. Погляньмо на воду. Вода – щось прекрасне й надзвичайне; вона дає нам життя, допомагає в усьому, але ми, користуючись водою, забруднюємо її різними речовинами, засмічуємо творіння та руйнуємо його. Це тільки один приклад – а їх багато. Через трагічний досвід гріха, що зруйнував нашу єдність із Богом, ми втратили первісний зв’язок із довкіллям і спотворили створіння, загнали його в рабство, підпорядкувавши своїм немочам. І, на жаль, наслідки цього щодня постають перед очима. Коли було розбито єдність із Богом, людина втратила свою первісну красу й надалі спотворювала все навколо себе; і замість того, щоб утішатися єднанням із Отцем у Його нескінченній любові, довкілля стало сумним і похмурим знаком людської пихи й жадібності. Людська пиха, використовуючи створений світ, руйнує його.

Але Господь не залишає нас напризволяще і навіть серед оцих похмурих пейзажів відкриває нам нові горизонти звільнення й загального спасіння. Ось що Павло радісно повідомляє нам, закликаючи почути стогін усього сотвореного. Справді, можна помітити, що все навколо нас стогне: стогне саме створіння; стогнемо ми, людські істоти; стогне й Дух всередині нас, у наших серцях. Це не просто плач, а – як влучно зауважує апостол – стогін жінки під час пологів; це крики того, хто страждає, але знає, що має привести на світ нове життя. І в нашому випадку це справді так. Ми досі змагаємося з наслідками гріха, і все довкола нас, як і раніше, несе на собі відбиток наших зусиль, наших недоліків, нашої закритості. Проте водночас ми знаємо, що спасенні Господом, і вже можемо споглядати й передсмакувати в собі і в навколишньому світі ознаки Воскресіння – Великдень, який визначає нове створіння.

У цьому зміст нашої надії. Християнин не живе поза світом, він здатний розпізнати у власному житті й довкіллі ознаки зла, егоїзму та гріха. Він солідарний із тими, хто страждає, хто плаче, хто позбавлений волі, хто відчуває розпач… Але водночас християни вміють читати все це крізь призму Великодня, очима Воскреслого Христа. Тож знаймо, що живемо в часи очікування, часи туги, яка віщує майбутній дар, часи сповнення. Маючи надію, ми знаємо, що Господь хоче через милосердя Свого серця назавжди зцілити всі рани та приниження, усе, що спотворила лукава людина, і що так Він відроджує новий світ і нове людство, нарешті відновлюючи єдність у Своїй любові.

Як часто ми, християни, схильні до розчарування й песимізму… Іноді віддаємося марним плачам або втрачаємо дар мови й навіть не знаємо, про що питати, чого чекати… Однак щоразу знаходимо розраду в Святому Дусі, у диханні надії, яке оживлює стогін і чекання наших сердець. Дух застерігає від негативних впливів і вже зараз відкриває нам нове небо й нову землю, які Господь готує для людства.

Франциск, Папа

Ватикан, площа святого Петра

22 лютого 2017 р.