Єпископ-номінат Сергій Кіппа: бути носієм миру, що зцілює і єднає

В інтерв’ю для ватиканських медіа єпископ-номінат Київсько-Житомирської дієцезії розповідає про місію єпископа-помічника у час війни та про духовне приготування до нового служіння.

У п’ятницю, 4 вересня 2026 року, у Ватикані оголосили про призначення єпископа-помічника для Київсько-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Ним став капуцин о. Сергій Кіппа, який досі очолював кустодію Ордену Братів Менших Капуцинів в Україні. У розмові з ватиканськими медіа єпископ-номінат розповів про власне «внутрішнє благовіщення», досвід служіння в умовах війни та про те, як францисканська «пані Убогість» допомагає довіритися Божому проводу.

Ваше Преосвященство, як Ви відреагували, коли почули, що Святіший Отець Лев XIV бажає, щоби Ви були єпископом-помічником Київсько-Житомирської дієцезії?

Волю Святішого Отця щодо мене я почув, коли проводив реколекції для сестер вербісток у греко-католицькому осередку біля Моршина. Єпископ Віталій назвав це «благовіщенням». І для мене дійсно це виглядало так, бо вірю, що це було від Бога. Це було внутрішнє потрясіння. У сцені Благовіщення цікаво те, що Марія відчула сум’яття, стривожилась. В оригінальному тексті вжито слово, конотативно пов’язане із сотрясінням, із чимось, що хитає основи. І справді – ніби коливаються самі фундаменти. Ти в ордені, хочеш бути на фундаментах Слова і волі Божої. А коли Бог являє свою волю, то виявляється, що у мене є якісь точки опору, свої уявлення про покликання: як жити, що робити, а чого не робити, де перебувати. І це починає хитатися. Це справжній внутрішній землетрус – суміш тривоги, емоційного й психічного переживання і водночас глибокої внутрішньої радості від переконання, що тут діє Бог.

Після того, як ординарій єпископ Віталій Кривицький оголосив про призначення єпископа-помічника, присутні заспівали подячний гімн Te Deum (Diocesi di Kyiv-Zhytomyr)

Геральдисти, які працюють над створенням єпископського герба, називають його «портретом душі єпископа». Він ілюструє особисті ідеали, життєвий шлях та пріоритети служіння пастиря. Що у Вашому випадку мало би опинитися на гербі?

Я вже маю контакти до людини, яка цим займається. Існують певні геральдичні правила щодо елементів, тому я не впевнений, чи все, про що я розмірковую, вдасться там відобразити. Останнім часом мені товаришує слово з наших нещодавніх капуцинських реколекцій. Ці реколекції були присвячені біблійному поняттю «мир» у широкому сенсі. Наш реколекціоніст чудово й глибоко розкрив це через різні фрагменти Святого Письма. Він показав, що біблійний мир (шалом) – це не просто душевний спокій чи відсутність війни назовні. Цього замало. Біблійний мир – це про повноту й цілісність. Ми покликані бути людьми миру, але самі по собі, без Бога, ми на це не здатні. Без Бога людина нецілісна, вона розбита на шматки – як у внутрішньому стані, так і у стосунках з іншими та зі світом. На цих реколекціях мені дуже відгукнулася цитата: «Він є наш мир» (Еф 2,14). Власне, біблійний шалом як цілісність – це те, чого я сам постійно потребую від Бога: щоб Він упорядковував моє життя через навернення та світло Свого слова. На мою думку, єпископ є тим знаком і носієм місії, який об’єднує та надає цієї цілісності дієцезії. Це дуже важливо. Наприклад, я чув, що коли в Житомирі роками був єпископ, люди відчували його присутність поруч зі священниками та вірними, і це дарує відчуття того самого миру. Якщо повернутися до теперішнього часу, до періоду після реколекцій, то зараз для мене це час «кайрос» – особливий Божий час. Протягом року я мав досвід внутрішньої посухи, коли йдеш ніби по пустелі: вітер ущух, і ти просуваєшся вперед просто по вірі. А зараз відчуваю особливу ласку стану, цей Божий подих (Руах), який потужно увірвався від моменту Благовіщення. Перебуваючи на реколекціях із братами, я розумів, що треба лише встигати «підставляти відра», адже Бог проливає стільки Свого слова. Я записував його, розуміючи, що треба наповнювати ці «бурдюки», аби мати змогу повертатися до них у майбутньому. Ось цей шалом стосується як моїх особистих стосунків із Богом, так і єдності з іншими. Як єпископ-помічник я маю передавати цей мир, єдність і близькість. Не знаю, як це вдасться, але сподіваюся на Божу допомогу. На реколекціях також лунала думка, що «Він є наш мир, який руйнує будь-який мур». Мир Христа – це не дешевий компроміс чи конформізм коштом правди ради уявного спокою. Це зовсім інший, глибокий мир. Це надзвичайно актуально й для нашої країни. Ми всі молимося про якнайшвидше настання миру. Та навіть коли він настане зовнішньо, зцілення людських сердець у найглибшому сенсі цього слова вимагатиме тривалого часу.

Чи є образ, який Ви вважаєте особливим, промовистим?

Під час реколекцій із сестрами вербістками ми роздумували над францисканською темою покори створіння, у якому немає егоїстичного «я» чи бунту проти Творця. Одна сестра подарувала мені жолудь і мовила: «Брате, дивіться: дуб просто росте на Божу славу. У нього немає рефлексій, такого бунту: “Чому я росту саме в цьому селі?”, “Хто мене тут побачить?”, “У чому сенс мого життя?”». Звісно, ми люди, маємо вільну волю й розум, нам властиво замислюватися. Але в духовному плані є спокуса внутрішнього бунту, як йде мова в Біблії про «синів бунту». Натомість дуб росте й самим своїм існуванням прославляє Творця. Тому, якщо це буде можливо й відповідатиме канонам, я попрошу геральдиста вмістити в мій єпископський герб маленький жолудь. Щоб кожного разу, коли виникатиме запитання: «Боже, чому Ти мене тут посадив?», я дивився на нього й згадував: дуб не запитує, він просто росте Творцеві на славу.

Тож Ваше єпископське гасло може бути пов’язане зі словом «мир»?

Це слово про “мир” супроводжувало мене весь тиждень реколекцій, і я вірю, що Бог дарував його як дороговказ для мого майбутнього служіння. Мотто «Він є наш мир» (Ipse est enim pax nostra) – було б добрим підсумуванням того слова.

У контексті пережитих реколекцій та роздумів – яким був би головний напрямок вашого служіння як єпископа?

Усе це обертається навколо зцілювальної функції, яку несе цей мир. Це зв’язок, це мир, це цілісність і єдність. Звісно, спершу цей мир потрібно мати в собі самому, переживати його перед Богом, а вже потім звідти служити іншим.

Привітання для єпископа-номіната від духовенства Києва та області (Diocesi di Kyiv-Zhytomyr)

Початок повномасштабного вторгнення Ви зустріли в Києві й увесь цей час активно допомагали місцевим мешканцям, які страждають від війни та обстрілів. Крім того, вже чотири роки Ви виконуєте служіння настоятеля кустодії – так би мовити, «хранителя» спільнот братів-капуцинів в Україні. Чого Вас навчив цей воєнний час?

Час війни змінює свідомість даного дня: воно зовсім інакше працює в голові, коли реальність така, що ти засинаєш і не знаєш, чи прокинешся вранці, бо може прилетіти ракета. Є це відчуття «сьогодні». Та цікаво, що воно мене не паралізує. Хоча на початку нашої діяльності такі обставини дуже знеохочували. Мені треба було планувати життя нашої спільноти, події на рік, з’їзди, душпастирські акції, а я просто не знав, чи це можливо, чи зможуть брати доїхати. Це виснажувало з організаційної точки зору. З іншого боку, з’явилося глибоке відчуття солідарності. На перших етапах вона була дуже практичною: через нас, як і через багатьох інших, пройшов величезний потік людей. Стільки спонтанних зустрічей! Заїжджає бус чи фура, люди знайомляться, вітаються… З одного боку – біда й війна, а з іншого – стільки близькості, єдності та солідарності. Отже, перший момент – це життя за принципом «сьогодні на сьогодні». Другий – солідарність. І третій – це загроза склерокардії, тобто твердосердя. Пам’ятаєте слова з псалма: «Сьогодні, коли почуєте Його голос, не робіть твердими сердець ваших». Є багато моментів, коли треба реагувати негайно, бо завтра вже буде пізно. Ми всі це переживали минулого року під час блекаутів: треба було готуватися вже сьогодні, бо завтра, коли виникне потреба, ти просто не зможеш прийняти людей без інфраструктури. Або скільки було трагічних подій у різних місцях Києва… Я потім дивився новини й думав: там були люди, вони допомагали, відреагували одразу, а я дізнався про це пізніше. Звісно, я не можу бути всюди, але виникає запитання: чи не мав я бути поруч? Оце і є застереження проти склерокардії – реагувати на Божий заклик саме «сьогодні». З одного боку – це «сьогодні», з іншого – солідарність, а з третього – мій особистий відгук на цю ситуацію.

Своєрідним особистим відгуком на всі ці події стала й Ваша згода на рішення Святішого Отця щодо Вас.

Мені потрібно було дати відповідь у свободі – не емоційно, а свідомо й добровільно, але водночас досить швидко. Мені пригадалася динаміка Євангелії від Марка, де часто вживається слово «одразу»: «і вони одразу, залишивши сіті, пішли за Ним». Звісно, є справи, які треба вирішувати протягом тривалого часу, навіть зараз мені потрібно завершити попереднє служіння. Але щодо внутрішнього рішення – є випадки, коли його треба приймати без зволікань. Є це «сьогодні», є це «одразу» – момент, щоб відповісти на кайрос, на Божу благодать. Усе це поєднується з біблійним pax – миром, цілісністю та відповіддю на потреби сьогодення. Моє єпископське служіння – хотів би, щоб не було життям в капсулі у власному світі. Це близькість із духовенством, богопосвяченими особами, чернечими родинами та мирянами. Ба більше, не лише всередині Церкви. Церква має бути як сіль, що надає смаку й дарує цей мир світові. А це означає – не боятися реагувати. Я згадую, скільки разів у житті мої власні страхи блокували мене, не давали вийти назустріч чи діяти. Це засмучує. Але якщо говорити про орієнтири, то я бачу їх саме так: бути відкритим і реагувати на потреби довкола – на людей, на військових. У нас, капуцинів, на території Київсько-Житомирської дієцезії розвинулося служіння «Дати мамі надію» – реабілітація матерів, які втратили своїх дітей на фронті. Коли я приходжу до цих матерів, то переживаю дуже потужний досвід. Вони діляться тим, наскільки це для них важливо. Часто це люди, взагалі не пов’язані з Церквою. Це бідні, поранені душі, яких Господь пригортає через Церкву, і вони досвідчують щось надзвичайно цінне. Це і є той pax – мир, який зцілює, єднає та наводить лад у душах. Тому я прошу в Бога про дар «відкритих очей», щоб Він лікував моє серце від склерокардії, адже пігулками вона не лікується.

Вселенська Церква відзначає зараз ювілейний Рік святого Франциска – духовного батька Вашого ордену. Напевно, протягом богопосвяченого життя Ви відкривали його для себе з різних боків. Яка риса святого Франциска на сьогодні є для Вас найближчою?

Святий Франциск говорив про пані Убогість. Йдеться не стільки про матеріальну убогість – Орден дає мені все необхідне для життя і служіння. Йдеться про внутрішнє «роззброєння»: вміння відпустити власну картинку життя, свою волю, свої уявлення про те, як усе має відбуватися зі мною, з Богом та з іншими людьми. Вміти це віддати – це щось дивовижне. Святий Франциск мав це перед очима. Справа була не просто в порожніх чи дірявих кишенях, хоча й матеріальна бідність була для нього важливою. За цим стояли глибші речі – він дозволяв Богові вести себе далі. Я, наприклад, зовсім не прагнув виконувати репрезентативні функції, в ордені також. Але якщо Бог через Церкву тебе до цього закликає, то що ти відповіси? Якщо брати моляться до Святого Духа і просять про це служіння, то чи маю я керуватися власним «хочу» чи «не хочу»? Якщо я буду робити тільки те, що мені подобається – це буде вже зовсім інша історія.

Спільнота душпастирів Києва та області у день оголошення радісної для дієцезії новини (Diocesi di Kyiv-Zhytomyr)

Тобто це про те, щоб дозволити Богу вести тебе туди, куди не дуже хочеш іти…

Так, коли я говорю про пані Убогість – це про здатність довіритися Божому проводу, навіть коли це йде всупереч моїй людській натурі, може десь і моїм здібностям. Мені даються непросто репрезентативні функції: треба очолювати зустрічі, знаходити влучні слова. Сподіваюся, я поволі вчитимуся цього. У цьому спираюся на обітницю Ісуса: не турбуйтеся заздалегідь, що говорити, бо Святий Дух дасть вам потрібні слова. Готуватися до зустрічей потрібно, але головне – не людський розрахунок, а уповання на Божого Духа. Святий Франциск говорив про пані Убогість у метафоричних образах, це ніби мова «Пісні пісень». Це про те, щоб подивитися на власні внутрішні процеси й запитати себе там, де ти стискаєш кулаки й гнеш свою лінію: «Це моє чи Боже?». Бог діє, але не без нас, і знайти цю межу дуже важливо. Так само і з покликанням до єпископського служіння – це справжній землетрус. Ті речі, у яких ти вважав себе вільним і вбогим («Господи, я йду за Тобою!»), раптом випробовуються реальністю: «Добре, тоді роби ось це». І тут починається вибір: чи я тримаюся своїх уявлень, чи приймаю Божу волю? Тому пані Убогість для мене – це відкритість до того, що даватиме Бог; відкритість до «іншого» світу. Я зустрінуся з дієцезіальним духовенством, з іншими орденами. Я дієцезіальних священників раніше бачив лише кілька разів на рік на спільних урочистостях чи формаційних зустрічах. А тепер мені потрібна ця відкритість, щоб прийняти цей новий для мене світ із любов’ю, а не через призму власних кліше. Для мене пані Убогість повністю суголосна зі словами «Він є наш мир». Якщо ти затиснутий у власних рамкаx, взірцях, то це нищить. Сподіваюся й прошу пані Убогість «взяти мене під руку» та вести в цьому служінні – з відкритою душею до кожної людини, яку я зустріну.

Джерело: Vatican News