Коли Бог хоче покарати – забирає розум

12 листопада в Україні сталася, без сумніву, історична подія: український парламент не просто вніс так звану «антидискримінаційну» поправку до Трудового кодексу, але й юридично закріпив в Україні доволі зловісну тріаду: «стать, гендерна ідентичність, сексуальна орієнтація».

Проблема в тому, що вперше в українській історії на державному рівні прийнято закон, який юридично закріпив не тільки дозволеність і нормальність сексуальних збочень, серед яких й педофілія, некрофілія, зоофілія, але й психічні розлади як нормальний стан людини.

Гендерна ідентичність – доволі широке і розмите поняття. У суспільний та законодавчий контекст воно потрапило зі соціальної антропології, яка використовувала поняття «рід» чи анлгізм «ґендер» для означення соціальної статі. Наприклад, для опису реальності соціального життя деяких племен, які розрізняють у своїх соціальних стосунках не тільки біологічний статевий дуалізм – чоловік/жінка, але й мають інші «статі».

Популярність поняття «гендер» здобуло на початку ХХІ ст., коли постмодерністський дискурс знайшов значну кількість прихильників серед соціальних антропологів, які почали бавитися у деконструкцію уже не просто соціальних статей, але й людської статевості як такої і навіть людини. Деконструкція, як метод дійсно можлива у соціальній антропології, оскільки підхід до культури, як до тексту, що потребує інтерпретації, є цілком легальним методом її дослідження. Але науковцям хотілося йти далі – деконструювати не тільки поняття сім’ї, статевості, але й самої людини. Цей цілком легальний науковий експеримент, і власне в цьому проблема, вийшов за межі наукових кабінетів і увійшов у життя західних суспільств.

Оскільки гендер не є статтю біологічною, а нічим не обмеженою соціальною статтю, фактично – соціальною роллю, прив’язаною до статевості, то людина, яка про себе твердить, що вона кінь, курка, амеба, краб, – просто обирає собі таку суспільно-статеву роль. Отож, у суспільному контексті гендер відкриває двері до узаконення психічних розладів як нормальної поведінки.

Уявімо собі, що роботодавець після співбесіди прийняв на роботу людину. За якийсь час ця людина починає поводитись, як кінь – скакати на всіх чотирьох, їсти траву, брикатися і т.д. І за новим Трудовим кодексом роботодавець не має права звільнити «коня» з роботи, оскільки – це нова гендерна ідентичність цієї людини.

Іншим спірним моментом «антидискримінаційної» поправки є питання сексуальної орієнтації. Таке формулювання відкриває двері до узаконення і проголошення нормальними не тільки гомосексуалізму, лесбійства, бісексуальності, але й педофілі, зоофілії, некрофілії та інших вивернутих статевих потягів. Наслідки ж цілком відомі.

Відтак автори цієї поправки та ті, що за неї голосували, або не усвідомлювали масштабу свого вчинку, який можна вважати злочином проти народу й суспільства, або ж вчинили це з лихими намірами. Сподіваймося, що йдеться дійсно про затуманення здорового глузду.

Та від цього легше не стає. Як каже наш народ: як Бог хоче покарати, то розум забирає. Виглядає, що зараз Бог таки забрав розум тим, які цей закон породили, а разом з ними – українському суспільству, що не усвідомлює його наслідків.

За що така кара українському народові й суспільству? Здається, що за безбожництво в щоденному житті й безвідповідальність, продажність та незацікавленість власною долею. Але, можливо, й ні.

Проте наслідків такого рішення українських парламентарів не доведеться довго чекати… Хто за них відповідальний? Найперше, президент, який просував це рішення, потім – уряд, який це рішення не блокував, і депутати, які голосували «за», і народ, який проти цього рішення не протестує. Ну і, звісно, в особливий спосіб відповідальність лежить на християнських конфесіях України, які нічого реально не зробили, щоб заблокувати прийняття цієї поправки, очевидно, боячись розгубити свій суспільний рейтинг.

Хоча після «антидискримінаційної» поправки, маргіналізація християнських конфесій в Україні питання доволі недалекого часу. Адже вони самі, своєю мовчанкою, підтвердили власну незацікавленість напрямком руху українського суспільства та його долею, приймаючи фактично власну делегітимацію в українському суспільстві за доконаний факт. І тим, здається, прирекли себе не тільки на суспільну маргіналізацію, але й своїх вірних – на внутрішню еміграцію в середині українського суспільства, на утиски, а можливо, і переслідування.

Оптимістам у цьому питанні можна тільки поспівчувати, скоро їхнє розчарування буде болючішим, ніж біль тих, хто усвідомлює, що сталося 12 листопада 2015 року Божого в граді Києві, в сесійній залі Верховної Ради України.

о.Орест-Дмитро Вільчинський