Коли в’язнична їдальня стає каплицею, а в’язень – дяком: особливості пенітенціарного служіння
О. Тарас Мирка вже три роки є душпастирем в місцях позбавлення волі у Львові. Виправні колонії №30 та №48, а також слідчий ізолятор стали місцем його щоденного служіння. Щоразу тут на прихід священика чекають в’язні, адже тоді вони мають можливість бути присутніми на Літургії, приступити до Сповіді та просто спілкуватись на теми, які їх турбують.
Душпастир є референтом пенітенціарного служіння у Львівській Архиєпархії УГКЦ, тому про в’язничне капеланство може розповісти чимало цікавого. Відтак, про особливості такого служіння, клеймо в’язня, вінчання у місцях позбавлення волі, різні заходи для ув’язнених людей, а також про потребу допомоги та небайдужих добродійників читайте у цій статті.
Коли в’язнична їдальня стає каплицею, а в’язень – дяком
Коли мені запропонували служити у в’язниці, погодився без будь-яких вагань. Але відразу була думка: як це виглядатиме? Що робитиму? Проте тепер щасливий, що маю можливість туди ходити, бо інколи в’язні відчувають себе нікому не потрібними. Навіть ті, які повертаються додому – суспільство їх повністю відкинуло. Це мене болить, тому хочеться завжди до них йти, щоб вони відучували, що є потрібними.
Між нами немає якогось бар’єру. Не відчуваю, щоб вони боялись чи соромились підійти до мене. Навпаки, дуже люблять спілкуватись. І питань в них чимало: про історію церкви, обрядовість, а також про свої особисті проблеми. Можливо, потрібна була одна неділя, щоб вони придивились до мене, оцінили. А так вони відкриті, сміливі та дуже щирі.
Кожного тижня молимось Божественну Літургію у цих трьох виправних закладах, крім того маємо духовні зустрічі з в’язнями, постійно організовуємо заходи. Я не сам, адже мені допомагають брати з Львівської Духовної Семінарії Святого Духа, сестри та брати редемптористи. Разом ми організовуємо перегляди фільмів, молитви, ведемо підготовку до Святої Сповіді та Причастя, бо буває так, що чоловік вперше сповідається у віці 50 років, перебуваючи у в’язниці.
Мав нагоду не лише хрестити у в’язниці, а й вінчати. У них теж є половинки, з якими хочуть бути разом. А одружені мають своєрідний привілей: можуть прийти на 3 дні на побачення до в’язниці. Так-от в своєму досвіді мав вже три таких випадки вінчання у місцях позбавлення волі.
У СІЗО є каплиця, а в інших в’язницях, на жаль, поки її функції виконує їдальня. Виставляємо ікони, престіл. Хочемо, аби й в інших двох виправних закладах були своєрідні каплички, де ув’язнені могли б приходити на особисту молитву в будь-який час.
Ми нікого не заставляємо, бо хочемо, щоб йшли свідомо, а не через те, що так вказало керівництво. І знаєте, – вони приходять. Щонеділі на Літургію приходить близько 30-35 в’язнів, 5 приступає до Сповіді й Причастя. Раніше їх було трохи більше, але тоді й у самих в’язницях було близько півтори – двох тисяч в’язнів, зараз їх близько семисот, відповідно зменшилась і кількість тих, хто разом з нами молиться.
Вони щасливі з того, що мають можливість урочисто прочитати Святе Письмо під час богослужіння. У нас є дяк, паламар, але коли вони не можуть прийти, то їхні обов’язки виконує хтось із в’язнів. І вони дуже щиро радіють такій нагоді. У нас був випадок, коли ми не змогли прийти відправити Літургію, попередили їх та попросили, аби самі помолились разом вервицю. Але в останній момент наша поїздка відмінилась і ми несподівано приїхали у в’язницю, побачили, що вони самі дійсно зібрались разом і молились. Нам було це дуже приємно побачити. Видно, що вони хочуть змінити щось у своєму житті.
Клеймо в’язня, або вчинити злочин, щоб знову повернутись у в’язницю, що стала домом
Проте, варто зазначити, у нашому суспільстві багато упереджень до в’язнів. Був випадок, коли людина в тюрмі молилась, приходила на Літургію, читала Святе Письмо, переставала курити, говорити погані слова, дійсно змінилась, але коли вийшла на волю, то її суспільство не прийняло, вона захворіла, зараз у психіатричній лікарні. Ця людина мала надію, що коли зміниться, суспільство її прийме, але так не сталось.
Це клеймо в’язня. Зараз є проблема неприйняття суспільством колишніх в’язнів. Їх ніхто не хоче брати на роботу, мати з ними справи. Всі бояться, мають упередження. Тому в’язням дуже важко, бо від них всі віддаляються і вони ніби в окремому світі. Досить часто бувають випадки, коли вони на волі спеціально чинять злочин, аби повернутись назад у в’язницю. Це не вигадка, вони самі таке розповідають, бо нікому не потрібні, родичі не хочуть бачити, а щоб знімати квартиру, потрібні кошти, але ж на роботу ніхто не хоче брати. Сьогодні майже нереально вийти з в’язниці, жити самому і давати собі раду. Через це людина робить маленький злочин, щоб повернутись в тюрму, мати дах над головою, щось поїсти. В’язниця стала їхнім домом.
Саме тому ми хотіли б створити реабілітаційний дім для колишніх в’язнів. Такий вже є завдяки старанням братів редемптористів в Чернігові для жінок, які вийшли з в’язниці. Тут вони можуть якийсь час жити, молитись, працювати, мають духовну опіку священика та сестер. І дуже хотілося б, щоб був такий центр і для наших чоловіків, бо дуже багато в’язнів кажуть мені: «Отче, ми не маємо куди йти». Така ідея є в наших планах, аби хоч на якийсь короткий час, поки вони облаштують своє життя, мали хоч де жити. Ми могли б починати із маленької кількості людей, але для цього потрібне приміщення.
Допомога необхідна завжди
Буває скрута: в’язням не вистачає теплих речей, взуття. Вони просять нас, аби ми принесли, бо в декого немає рідних. Тоді стараємось на парафіях організовувати збір необхідних речей. Зараз уся підтримка в основному йде на військових, і це дуже важливо, але попри те, допомога потрібна і тут. Тому про це теж потрібно говорити, аби люди допомагали.
Головню нашою підтримкою зараз є Фундація Святого Миколая, що діє при Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла. Це відділ релігійної місії Центру Військового Капеланства ЛА УГКЦ, який підтримує проекти, пов’язані з душпастирством серед дітей-сиріт, військовослужбовців, студентів та в’язнів. Адже дуже часто в’язні просять хрестики, іконки. Інколи комусь потрібні ліки. Окрім того, до каплиці завжди потрібне кадило, ладан, якісь ризи. На це все необхідні кошти. Тому Фундація ніколи не забуває про ці потреби й завжди підтримує і в’язнів, і капеланів. (Додамо, що підтримати проект Фундації Святого Миколая можна, склавши грошову пожертву в скриньку Фундації у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла (вул. Театральна, 11) та двох студентських храмах: блаженного священномученика Олексія Зарицького (вул. Лукаша, 3а) і святого рівноапостольного князя Володимира Великого (вул. Природна, 8а) . – авт.)
На перший дзвоник у в’язницю, або святкові заходи в місцях позбавлення волі
Якщо ти двірник, то старайся бути добрим двірником. Мене часто питають: «Отче, чи могли б ви піти на перший дзвоник до школи?». Але я завжди в цей час на святі у в’язниці. Тут є вечірні школи, училище, де навчаються в’язні. Тому ми урочисто проводимо свято Першого дзвоника, благословляємо свяченою водою, щоб вони добре вчились. Одного разу під час такого свята випускник училища звернувся до тих в’язнів, які тільки прийшли вчитись. І знаєте, це було дуже приємно слухати, бо він закликав до відповідальності: «Де б ти не був і ким би ти не працював, старайся добре виконувати свої обов’язки. Якщо ти двірник, то будь добрим двірником». Також святкуємо і останній дзвоник з підняттям прапора, славнем України, – без цього не обходиться щороку. 
Миколай про них не забуває ніколи. Завжди до цього свята в’язні отримують подарунки. Це не щось грандіозне, але потрібне: насамперед, засоби гігієни – мило, зубні пасти, шампуні. Також солодощі – не так багато, але вони є. Завжди збираємо усі ці подарунки, просимо в знайомих парафіяльних спільнотах, а тоді пакуємо та несемо.
Різдво й Великдень у в’язниці. На Різдво вже декілька років брати-редемптористи готували кутю в монастирі і потім ми її привозили у в’язниці, пригощали їх. Це було близько 80 літрів куті. Також не обходилось і без пампушків. Так само на Великдень вже традиційно по багатьох парафіях збираємо паски, м’ясні страви і приносимо в’язням, аби й вони відчували, що це свято. А ще в часі різдвяного чи великоднього посту кличемо священиків, які ведуть реколекції, мають науки. На Спаса збираємо для них фрукти або шукаємо кошти, за які можна було б їх закупити – принаймні для тих людей, які приходять до нас на молитву. Ну а на Вербну неділю приносимо їм лозу і освячуємо її. Хочемо, аби вони розуміли, що про них не забувають.
Виставка робіт в’язнів. Цього року в травні організовували перевізну виставку робіт в’язнів, яка мандрувала різними містами України. Це була ініціатива о. Костянтина Пантелея, керівника Відділу душпастирства у пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ. Тут були представлені роботи, (здебільшого ікони, але не тільки), в’язнів з різних куточків нашої держави. Серед цих людей, які опинились за гратами, є багато таких, що мають талант до малювання. Але й тут, у місці позбавлення волі, вони мають можливість вчитись чогось нового.
Коли ж виставка приїхала до Львова, то тут вже організаційними питаннями займались ми разом із семінаристами та братами, які мені допомагають. Під час презентації ми дуже багато говорили про о. Василя Величковського, який є покровителем в’язничного капеланства, і який також перебував у в’язниці, де показував свою любов до в’язнів. Загалом більшість наших священомучеників в часи переслідувань перебували у в’язницях і були там добрими пастирями: Миколай Чарнецький, Омелян Ковч.
Не лише в’язні, а й самі працівники пенітенціарної служби потребують священика
Допомагаємо також працівникам в’язниць. Це розпочалось не так давно – літом цього року. Спільно із сестрами-редемптористками молимось молебні, готуємо тематичні зустрічі, лекції, духовні бесіди, їздимо на прощі. Зокрема, кожного червня у нас є проща з працівниками пенітенціарної служби до Унева. Організовує цю духовну мандрівку о. Костянтин Пантелей.
У них свої проблеми. Кажуть, що будучи з в’язнями довгий час, стають такими ж, як вони. Тому так потребують духовної підтримки, мудрої поради.
В’язничне капеланство: дозволити в’язням відчувати себе потрібними
Знаю, хто за що засуджений, бо самі мені про це розказують. Самі діляться своїми історіями, за які мають страшний жаль. Можливо, до кінця не розуміють, чому так сталось, але все ж розповідають, шкодують, їм прикро, інколи не можуть змиритись з тим, що скоїли, але вчинок вже зроблений і назад дороги немає. Тому вони стараються виправитись. Можливо, є й такі, що не шкодують, проте, рідко таких зустрічав. Бо більшість тих, хто приходить, каже, що їм дуже жаль. Можливо ненавмисне це вчинили, але все ж…
Коли йде мова про серйозні злочини, кажуть, що не можуть собі дати раду з цим. Інколи навіть говорять про бажання вчинити суїцид. Тому доводиться витягувати їх з того стану, аби вони нічого собі не заподіяли.
Важливо, щоб вони розуміли, що Господь їх не залишив, завжди дає можливість прийти до Нього, навернутись, покаятись. І завданням капелана є показати їм це, дозволити їм відчувати себе потрібними. Наша місія – щоб вони пішли за Христом, щоб вони відчували Божу любов. Адже Господь був зі всіма, Він йшов до тих, хто найбільше потребував підтримки, найперше йшов до грішників, до людей, які були відкинені світом.
Не думав, що настільки полонить мене ця справа. Але це служіння зовсім не є тягарем, навпаки – радо йду до в’язниці, бо знаю, що там на мене чекають, що я їм потрібен. Коли моя донечка важко захворіла, я не міг бути поруч з ними, приходили семінаристи, то вони разом молились за неї, бо це була складна хвороба. Це був дуже важкий період в моєму житті, але вони молились за мою донечку і ця підтримка була дуже важливою для мене.
Коли пишуть прохання про молитву, то згадують навіть тих священиків, які приходили лише раз до них, але вони їх пам’ятають. Не можна говорити, що вони є абсолютно черствими. Інколи потрібно показати суспільству їх з іншої сторони, аби їх могли зрозуміти, бо осудити найлегше.
Анна Гуменюк
About The Author
