Лікарня «Bаmbino Gesù»: опіка не лише українськими дітьми, але й їхніми сім’ями

Особливість лікування дітей у ватиканській педіатричній лікарні «Bambino Gesù» (Дитятка Ісуса) полягає в тому, що тут не тільки надають лікування дітям, але й підтримують їхні сім’ї, й доказом того, що до цієї справи підходять надзвичайно відповідально, є існування спеціального відділення під назвою «Прийняття та обслуговування сім’ї». Очільниця цього відділення розповіла про те, як тут приймають українських дітей та їхні сім’ї, що втекли від війни.

«Ці українські сім’ї такі самі, як наші. Навіть важко уявити, якщо би це трапилося з нами і нам довелось би ховатися у підвалі, втікати», – зазначила в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News Лучія Челесті, Завідувачка відділення «Прийняття та обслуговування сім’ї» ватиканської педіатричної лікарні «Bambino Gesù».

Гостинність і прийняття крок за кроком

Як ми вже повідомляли, від початку повномасштабної війни в Україні ця лікарня прийняла на лікування приблизно 1100 дітей. Докторка Лучія Челесті додала, що з кожною дитиною прибули опікуни, тому загалом ця лікарняна структура взяла під свою опіку майже 7 тисяч українців.

Наша співрозмовниця розповіла, що до прийняття українських сімей, так само, як і інших сімей, залучають представників різних професій: є ті, хто особисто зустрічає сім’ї, які часто прибувають вночі та на вихідних; представники соціальних служб знаходять їм безкоштовне помешкання; вихователі працюють з дітьми, допомагаючи їм подолати пережиті потрясіння; є багато волонтерів, які допомагають пацієнтам та їхнім сім’ям; важливу роль відіграють мовні посередники (перекладачі); ну і, звичайно, це весь медичний персонал в різних відділеннях лікарні.

«Ці українські сім’ї такі самі, як наші»

Спілкуючись з докторкою Лучією Челесті, стає зрозумілим, що вона насправді переймається долею тих, хто прибуває до лікарні. Говорячи про українських сімей, вона розчулено зазначає, що деякі з них «були справді спустошені цією війною, яка прийшла раптово». «Деякі абсолютно не очікували чогось подібного і тому потрапили під бомби, – наголошує вона. – Ці українські сім’ї такі самі, як наші. Навіть важко уявити, якщо би це трапилося з нами і нам довелось би ховатися у підвалі, втікати. Деякі з них, на жаль, були уражені кулями чи бомбами, коли вони втікали. Тому так важливо бути з ними і слухати їх, що вимагає певних психологічних зусиль».

Свідчення Віти

Про лікування в «Bambino Gesù» своєї шестирічної донечки та про отриману підтримку розповіла Віта з Києва. Війна застала її у столичній лікарні, де її дочку лікували вже три місяці. Як і багато українців, Віта не планувала виїжджати, але коли почалися бомбардування, з’явився страх і паніка. Разом з батьками інших хворих дітей Віта почала шукати можливість виїхати, але безуспішно. Їм допомогли самі лікарі, які на четвертий день війни сказали готуватися до виїзду.

Евакуацію організував благодійний фонд «Таблеточки» у співпраці з державними органами. Вони організували для хворих автобуси, які супроводжували поліцейські машини та кілька машин швидкої допомоги. Отож, їм не довелося стояти в довгих чергах, які створювалися перед блокпостами. «Спочатку нас вивезли до Польщі, – пригадує Віта, – і там розмістили в різних лікарнях. Але оскільки мого молодшого сина родичі вже раніше перевезли до Італії, тому я дуже хотіла потрапити саме туди. І оскільки лікарні Польщі вже були перевантажені, вони також шукали шляхи, аби передати цих пацієнтів до лікарень інших країн. Нарешті з’явилася така можливість і нас перевезли до Італії і я дуже щаслива, бо, з одного боку, я можу бути ближче до іншої дитини, а з іншого – ми опинилися у висококваліфікованому місці. У цій лікарні нам надали чудову допомогу, дуже якісно провели всі діагностичні обстеження. Моїй доньці вже зробили трансплантацію кісткового мозку, зараз вона почувається добре і загалом ми щасливі, що є така можливість».

Щодня Віта читає новини про події в Україні, де залишився її чоловік. «Я дуже хвилююся, – зізнається вона, – тому що ми не знаємо, яке майбутнє нас чекає. Я дуже хочу повернутися додому і бути разом з усією родиною, але поки що це небезпечно. Раніше ми думали, що це все скоро закінчиться, а зараз бачимо, що це триватиме довго і тому я не бачу можливості повернутися».

Віта не ховає сліз, коли говорить про майбутнє своїх дітей: «Я їм бажаю ніколи не знати, що таке війна, – наголошує вона, – тому що це страшно. Ми трішки відчули це, бо бачили вибухи. Це були перші дні, коли це все відбувалося недалеко, ми бачили чорне небо над Гостомелем. Я була в лікарні з дочкою, і кожної ночі ми спускалися в підвал, умови були дуже погані. І вона перестала їсти. Коли ми сюди приїхали, вона казала: “Я не буду їсти, поки лунають вибухи”. Я просто намагаюся зрозуміти, як почуваються діти, які зараз живуть в зоні бойових дій: це надзвичайно складно. Це найперше… Ну і звісно, здоров’я: я хочу перемоги над цією нашою другою війною – перемогти цю хворобу, тому що ми вже довго лікуємося, і ситуація складна, але без перебільшення можу сказати, що, нарешті, ми отримали ще один шанс на життя».