«Людська особа – це основа і мета політичного життя»
“Людська особа – це основа і мета політичного життя” – саме таке означення знаходимо у Компендіумі Соціальної Доктрини Церкви (п. 384) і відкриваємо його глибокий і важливий зміст. Християнське бачення суспільного політичного життя впродовж історії не оминало своєї уваги і завжди Церквою проголошувалось та відображувало існуючий його стан у доступний для Божого люду спосіб. Це відбувається і сьогодні.
Під політичним життям, а зокрема, під поняттям «Політика» можна дуже багато окреслити визначень та тлумачень. Полі́тика (від грец. πολιτική діяльність самоуправління в полісі (місто, держава), а подалі – «мистецтво управління» державою і суспільством.
Обмежимось тут твердженням відомого українського сучасного політолога Федора Кирилюка, який одним із визначень політики пропонує «мистецтво управління людьми в суспільстві, організацію життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру. З цього приводу він звертає увагу і на зауваження американського соціолога Толкотта Парсонса: «Феномен є політичним настільки, наскільки він зачіпає організацію і мобілізацію ресурсів, які необхідні для досягнення мети конкретного колективу чи спільності. Через те кажуть: «Усе – політика»[1].
Короткий історичний огляд християнського бачення політики дозволяє відкрити головні витоки та розуміння вчення і голосу Католицької Церкви стосовно вищенаведеного контексту визначення цього поняття та побачити важливий ціннісний ресурс у вченні Церкви, яка здатна як у процесі світової історії минулого, так і в сьогоднішньому українському суспільстві послужити концептуальною складовою для позитивних суспільно-політичних змін.
Старозавітні зауваження.
Ще ізраїльський вибраний Богом люд, як дізнаємося зі Старого Завіту, першочергово прийняв у своєму устрої, побуті спільно із віровизнанням, Бога Вседержителя, як Царя світу, який керує та панує над усім і людською історією зокрема: «Бо Господь – суддя наш, Господь – наш законодавець, Господь – цар наш, він спасе нас»[2]. Так пророки (для прикладу Ілля, Єремія) Господні були так званим «голосом сумління» народу, який публічно виражав оцінку адміністративної, економічної, політичної, соціальної діяльності царів, людей окремих прошарків та загалом тогочасного суспільства у світлі Божого закону, як критерію загального розвитку, а чи занепаду (Цар. 18,17-18; Єр. 23,1-2). Ціль і призначення влади у суспільстві – це служіння: сповнення волі Божої, дбати про добробут народу, справедливе забезпечення рівності громадян перед законом, турбота про добробут усіх, зокрема, вдів, сиріт, чужинців, бідних. Народ Божий повинен сприяти в цьому. А противлення цьому веде до упадку і загибелі – приклад царя Саула (1 Сам 31). Царі Давид та Соломон – приклади правління із довір᾽ям та виконанням закону Божого, а в міру його сповнення набувається розвиток та прогрес і навпаки.
Новозавітні Зауваження.
«Віддайте ж кесареве кесареві – а Боже Богові!»[3] Християнське бачення щодо справ духовних та суспільного, політичного устроїв звернене на відповідне ставлення а чи належну відповідь щодо них. Христос також підкреслює старозавітню ідею зверхності Господнього промислу щодо людини у розмові із Пилатом: «Не мав би ти наді мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори»[4]. Але звернення уваги Христа має принципове спрямування своєї уваги. Христос наголошує першочергово не на зміні зовнішнього устрою політичної системи, але на первинній зміні внутрішній, духовній, особовій як на джерелі і похідних для неї змін, що ведуть і до зовнішніх, суспільних перетворень загалом. «Царство моє не від світу цього»[5] – ці Христові слова лише підтверджують реальність існуючих речей у світі. Христос не змінював ані політичного, ані економічного, ані будь-яких інших систем управління, які у своїй основі спрямовані на дочасні і матеріальні завжди минущі зміни. Місія Христа звернена на життєдайне джерело, від якого залежать як похідні усі існуючі суспільно-політичні устрої та системи. Безсмертна людська душа, людське серце і духовний стан людської особи – це є джерело і головний чинник поступу а чи упадку, розвитку а чи регресу як особового, так і спільнотного. «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим»[6]. Сповнення сумлінне своїх особистих зобов’язань на своєму місці, починаючи з родини і закінчуючи суспільством, здатне впливати і розвиватись. Не виключенням при цьому є і політичний контекст.
Сучасний контекст.
Сьогодення ставить перед нами зміст у різних своїх проявах цього постійно актуального поняття «Політика». Погляд на неї не може залишатися осторонь Церкви, оскільки християни є громадянами визначених спільнот, а отже громадянами, які творять суспільне життя, в тому числі й політичне.
«Обов’язок вірного мирянина – проголошувати Євангеліє взірцевим свідоцтвом свого життя, яке укорінене в Христі і проживається в земній дійсності, насамперед, родині; професійній діяльності у світі праці, культури, науки; дослідницькій діяльності; виконанні соціальних, економічних і політичних обов’язків»[7].
Однією із важливих потреб сучасності у згаданому контексті можна відзначити думку та зауваження одного із визначних постатей в історії України та Церкви загалом. Авторитетом як минулого, так і сучасності залишається постать митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Він, свого часу, влучно зауважував про те, що для кожного, хто називає себе християнином (і громадянином України), є нагальною необхідність мудрості життя як похідної до усього решта, що стосується політичної та економічної діяльності. «Ціла мудрість життя полягає у цьому одному, щоб любити те, що направду є добром. І хто зумів би так любити справжнє добро, той був би наймудрішим і святим чоловіком. А тим справжнім добром є все те, що веде до Бога»[8].
[1] – Пор. Ф. М. Кирилюк, Політологія: Навчально – методичний комплекс: За ред/ Ф. М. Кирилюка. – Київ, 2005;
[2] – Старий Завіт, Книга пророка Ісаї, 33,22;
[3] – Новий Завіт, Євангеліє від Матея 22,21;
[4] – Новий Завіт, Євангеліє від Івана 19,11;
[5] – Новий завіт, Євангеліє від Івана 18,36;
[6] – Новий Завіт, Євангеліє від Матея 25,23;
[7] – Компендіум Соціальної Доктрини Церкви, п.543;
[8] – Найбільша Заповідь, Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства та вірних, Пастирські Послання, Том І, с. 117.
Підготував о. Олег Лука
Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир
About The Author
