Мати полеглого героя Тараса Коврика: не залишаймо сімʼї наодинці зі своїм горем

У цій історії немає гучних слів про героїзм. Є біль матері, яка понад усе хотіла повернути свого сина додому, і син, який свідомо обрав шлях служіння ближнім. Звістка про загибель Тараса Коврика стала для Олени найважчим випробуванням після довгих тижнів пошуків і надії. Та пам’ять про сина, любов до рідних і відповідальність перед іншими родинами полеглих воїнів не дозволили цьому горю зламати її.

«Мій син Тарас народився сонячного літнього дня – 29 липня 1988 року. Він з’явився на світ зовсім маленьким хлопчиком, важив усього кілограм вісімсот. Але, незважаючи на це, виріс високим, гідним чоловіком. Для мене, як і для кожної мами, він був найкращим сином, він був найкращим братом, прекрасним чоловіком і найкращим татусем у світі». Цими словами розпочинає свою розповідь Олена, мати загиблого героя Тараса Коврика із селища Глибока, Чернівецької області. Олені, як і всім іншим, хто втратив своїх найрідніших у цій війні, надзвичайно важко ділитися своїми спогадами, адже неважливо, скільки часу минуло, – біль і досі настільки сильний, що не дає говорити. Та вони прагнуть говорити, бо відчувають це своїм обов’язком – щоб віддати шану людям, які віддали за інших найцінніше – життя.

«Не завжди доля складається так, як нам би хотілося», – каже жінка, пригадуючи 1999 рік, коли складні економічні обставини змусили її залишити керівну посаду в комп’ютерному відділі одного з банків і вирушити на роботу в далеку Італію. Її донечці було тоді вісім років, а Тарасові – одинадцять. «Тоді я думала, що це буде лише на рік-два і я повернуся. Удома залишився хворий батько, роки минали, діти росли, і потрібно було ставити їх на ноги…»

Тарас Коврик під час служби в поліції

Вже дорослий Тарас вступив на строкову службу, після завершення якої пішов працювати в міліцію. У 2014 році він одним із перших із Глибокої пішов воювати в зону АТО. Повернувшись додому продовжив службу вже в поліції. «У березні 2022 року поліцейських з усієї України відправили на розмінування Бучі, Ірпеня та Гостомеля, – розповідає його мама. – Тарас перебував там півтора місяця. Він побачив страшні жахіття війни: повішені тіла, братські могили з цивільними, серед яких були й діти. Коли повернувся, дуже змінився. Він і раніше був високий та худорлявий, але після пережитого він ніби постарів одразу на десять років. Побачене глибоко його вразило. На той час йому було 34 роки, він уже мав сім’ю – дружину і сина. Після повернення з розмінування їм дали десятиденну відпустку, щоб вони могли трохи оговтатися. Саме в липні, на свій день народження, коли я була вдома, він сказав мені й дружині: “Я написав рапорт на звільнення з поліції. Я їду на війну”. Я відповіла: “Тарасе, люди тікають від війни”. А він сказав: “Ні, там я набагато потрібніший”. Моя невістка Софійка просила мене: «Мамо, скажіть щось Тарасові». А він лише повторював: “Мамо, я тебе прошу. Це мій вибір”». Матір воїна розповідає, що на його рішення вплинув також досвід супроводу 250 дітей-сиріт із Донеччини. «Я йому говорила: “Тарасе, у тебе ж самого восьмирічний син”. Він відповів: “Мамо, у Василька є ти і його мама. А в тих дітей уже нікого немає”. Це було його свідоме рішення».

Тарас вступив у 57-й батальйон, який тоді базувався в Києві. У листопаді 2022 року Олена вирушила до Києва з волонтерською місією, щоб побачити сина. Попри застереження знайомих, вона не вагалася: «Я думала лише про те, що моя дитина щодня ризикує життям, тож зі мною нічого не станеться». Командир зробив виняток і дозволив їй відвідати Тараса на позиціях. Саме тоді були зроблені їхні останні спільні фотографії. «Тарас варив борщ для побратимів у величезному казані. Мені здається, смачнішого борщу я ніколи не їла», – згадує жінка.

Тарас в ЗСУ

14 лютого 2023 року Олена майже до четвертої ранку розмовляла із сином телефоном. Тарас уже знав, що їхній підрозділ вирушає на Бахмут. «Мамо, два тижні тому перед нами сюди заїхало двісті п’ятдесят людей. За тиждень залишилося лише п’ятдесят, а решта – “двохсоті”», – сказав він. «Я запитала: “Сину, що означає «двохсоті»?” Дай Боже, щоб жодна мама ніколи не знала значення цього слова», – згадує Олена. Наступного дня, перед виходом на позиції, Тарас зателефонував матері: «Мамо, я вже розташувався, усе добре. Ми йдемо на позиції. Почуємося в суботу». Але в суботу, 18 лютого, дзвінка так і не було.

«18 лютого близько сьомої вечора мене раптом охопило страшне відчуття, що з моєю дитиною щось сталося, – згадує Олена. – Я написала командирові: “Як мій син? Як мої хлопчики?” Але відповіді не було». Наступного ранку вона отримала повідомлення: «Тарас поранений. Його евакуювали». Не гаючи часу, жінка купила квиток і вирушила з Італії в Україну. Уже після приїзду її попросили здати зразок ДНК, а згодом офіційно повідомили, що Тарас зник безвісти. Попри це, Олена не втрачала надії. «Ми шукали цілими днями, я плакала, переживала нервові зриви. Але розуміла: якщо опущу руки, це нічого не змінить. Треба було збирати себе по частинках і продовжувати», – розповідає вона. Пошуки тривали двадцять один день. Разом із рідними та небайдужими людьми Олена об’їжджала лікарні Краматорська, Дніпра, Києва і навіть Харкова, куди, за порадою медиків, могли евакуювати поранених. «Я не хотіла вірити в найстрашніше. Була переконана, що Тарас живий, що він десь у лікарні, можливо, без свідомості, але його лікують», – згадує Олена. Лише згодом, виснажена безрезультатними пошуками й проблемами зі здоров’ям, жінка повернулася до Італії.

Війна принесла в родину Олени не одну втрату. Вона розповідає, що її рідний брат мав двох синів. Один із них, Петро Зеленько, займався волонтерською діяльністю, загинув у 2019 році, а в листопаді 2022 року на Донеччині загинув молодший син брата – Степан. «Коли сталася біда з Тарасом, ми довго не могли повірити. Здавалося, що такого просто не може бути – щоб одна родина пережила стільки втрат. Ми повторювали собі: “Тараса ми знайдемо. З ним має бути все добре”», – каже Олена.

Не припиняючи пошуків, Олена зверталася Червоного Хреста, а також від імені родин побратимів Тараса була на зустрічі з Папою Франциском. Родина Тараса припускала, що він міг потрапити в полон. «Коли я була в італійському місті Барі біля мощів святого Миколая, то молилася лише про одне – щоб мені повернули мою дитину додому, живою чи мертвою», – згадує вона. Через тиждень тіло Тараса вдалося евакуювати. «Коли друзі зателефонували й сказали: “Олено, Тараса забрали”, я не хотіла в це вірити. Мій материнський крик лунав, здавалося, на кілометри довкола. Але я зібралася з силами й вирушила в Україну. А коли його привезли додому, у мене вже не було сил кричати».

«Моєю найбільшою підтримкою стали донька Таня, зять Віталій, дружина Тараса Софія і мої онуки. Саме завдяки їм я сьогодні живу», – ділиться Олена. Після загибелі сина її здоров’я серйозно погіршилося, але найбільшу силу вона знайшла в родині. «Моя донечка посадила мене поруч і сказала: “Мамо, дай мені слово, що ти будеш жити заради мене, заради дітей і онуків”. Я дала їй це слово і намагаюся його дотримуватися».

Олена Коврик з сином і дочкою

Після загибелі сина Олена створила «Спілку матерів і дружин загиблих Героїв Глибоччини». Коли об’єднання лише починало свою діяльність, вони в громаді було 15 дітей полеглих захисників. Сьогодні, через три з половиною роки, таких дітей уже майже сорок. Загалом, 60 захисників їхньої громади віддали своє життя. Щороку до Дня матері спілка проводить пам’ятні зустрічі, під час яких жінки можуть поспілкуватися, підтримати одна одну й ушанувати своїх синів і чоловіків. Для них організовують творчі заходи, концерти, на які запрошують відомих представників культури та медіа. «Такі зустрічі дуже потрібні матерям, адже їм необхідне спілкування й підтримка одна одної», – каже Олена. Однією з важливих ініціатив стало вручення символічної відзнаки «Серце матері», створеної головою «Ради родин загиблих захисників та захисниць України» Вікторією Колмиковою. Під час її візиту до Глибоччини цю відзнаку отримала кожна мама загиблого Героя громади. Окремим напрямом діяльності Олени стало збереження пам’яті про полеглих воїнів. Цього року вона долучилася до створення Пантеону пам’яті в Тернопільській області й доклала чимало зусиль, аби там були вшановані не лише її син, а й усі його побратими. «Це був непростий шлях, – зазначає наша співрозмовниця. – Минуло вже понад три роки, знайти інформацію про всіх було надзвичайно складно. Але мені вдалося розшукати кожного й написати коротку історію його життя. Для мене було дуже важливо, щоб їхні імена були викарбувані й назавжди залишилася пам’ять про їхній подвиг і день загибелі – 18 лютого 2023 року».

Олена не лише зберігає пам’ять про свого сина, а й дбає про вшанування його побратимів. Після їхньої загибелі вона звернулася до командування військової частини з проханням представити до державних нагород усіх 22 військових, які полягли 18 лютого 2023 року. «Комбат сказав, що це перший і, мабуть, останній випадок у його практиці, коли мати просить не лише за свого сина, а за всіх загиблих. Я відповіла: “Для мене вони всі – Герої”», – згадує Олена. Згодом усіх полеглих було відзначено державними нагородами. Для жінки також важливо, що саме 18 лютого у військовій частині започаткували День пам’яті на честь Тараса та його побратимів. Вона мріє колись побувати на місці їхньої загибелі й встановити там меморіальний хрест з іменами всіх воїнів.

«У нашому великому горі, – ділиться матір героя, – ми, як би страшно це не звучало, вважаємо себе щасливими хоча б тому, що змогли повернути Тараса додому й поховати його. Два місяці він перебував у статусі зниклого безвісти, і це був справжній жах. Я безмежно співчуваю матерям, які й досі живуть у цій невизначеності. Важко навіть знайти слова підтримки, бо в такому стані людина не живе – вона просто існує. Я не могла нормально їсти, бо весь час думала: де моя дитина, що з нею? Сьогодні я принаймні маю можливість прийти на могилу Тараса, поплакати й поговорити з ним».

Пані Олена Коврик щиро дякує всім, хто підтримував її в найважчі моменти: обласній адміністрації та місцевій владі, дипломатам, друзям, волонтерам і небайдужим людям, які допомагали шукати Тараса та не давали втратити надію. Поки син перебував у статусі зниклого безвісти, вона майже щодня писала про свої пошуки у Facebook. Згодом випадково перечитала один із коментарів: «Це та мама, яка йшла по склу, шукаючи свого сина». «Ці слова дуже мене зворушили. Я безмежно вдячна всім, хто молився за Тараса і підтримував мене. Саме ця підтримка допомогла мені вистояти», – каже вона. Сьогодні Олена найбільше прагне, щоб родини загиблих і безвісти зниклих захисників не залишалися наодинці зі своїм болем. «Одного разу я зателефонувала мамі іншого полеглого воїна, а вона попросила лише про одне: “Олено, будь ласка, не залишайте мене. Телефонуйте. Мені дуже потрібне спілкування”. Саме тому я вірю, що підтримка, пам’ять і людська небайдужість мають надзвичайну силу».

Джерело: Vatican News