Мінкультури погрожує УГКЦ: 5 питань для роздумів

Лист Мінкультури з «попередженням» на адресу УГКЦ – прецедент надзвичайно неприємний. Втім, він лише виявляє загрозливі тендценції, що мають місце в сучасній Україні.

По-перше, є підстави вважати цей офіційний документ нічим іншим, як погрозою. Існує думка, що посилання Мінкульту на відсутність дозволу місцевої держадміністрації на проведення публічних богослужінь суперечить нормам чинного законодавства. Згідно українських законів, спеціального дозволу такі заходи не потребують – організатори мають лише поінформувати місцеву держадміністрацію. Заборона публічних заходів також є в компетенції держадміністрації, а не Мінкульту. Враховуючи очевидність цих обставин, в Мінкульті на юридичну дієвість цього документу і не сподівалися. Натомість схоже, що сподівалися на психологічний ефект – що в УГКЦ натяк зрозуміють і будуть поводитися відповідно. Якщо так і є насправді, то невже українська бюрократія вважає себе вищою за закони?

По-друге, викликає подив мотивація цього попередження-погрози. Чим не догодили державі священники? Тим, що ризикуючи власним життям і здоров’ям, духовно опікуються своєю паствою? Очевидно, що УГКЦ не ініціювала акції громадянської непокори і, тим більше, не закликала своїх вірних до порушення законодавства. Згадаймо реакцію УГКЦ на агресивну проповідь о. Михайла Арсенича з Коломийсько-Чернівецької єпархії, що з’явилася в інтернеті у грудні минулого року. Її було оперативно засуджено як екстремістську на найвищому рівні. Тож чим невдоволений Мінкульт? Тим, що в екстремальних умовах священники нагадують людям про Божі заповіді і намагаються втримати їх від насильства та екстремізму? Невже в Мінкульті не знають, що авторитет Церкви в українському суспільстві в рази вищий, ніж у політиків, міліції та інших державних органів?

По-третє, напрошуються певні припущення про конфесійну політику нашої держави. Ми вже звикли до того, що нинішня влада не переймається дотриманням хоча б видимості конфесійної незаангажованості. На цьому тлі погроза з боку Мінкульту виглядає зовсім одіозно. Зрозуміло, що це «попередження» було узгоджене на найвищому рівні. Інакше б його не підтримав спікер ВР Володимир Рибак і лідер президентської фракції у ВР Олександр Єфремов. Невже Україна справді повертається в часи, коли ставлення держави до тієї чи іншої церкви визначається її лояльністю, а не нормами Конституції?

По-четверте, виникають закономірні питання про роль православного лоббі у цьому спектаклі з тоталітарними інтенціями. Погроза з Мінкульту майже співпала в часі з пікетуванням Патріаршого собору УГКЦ у Києві представниками так званого «політичного православ’я», які вимагали від УГКЦ згорунти активість на майдані Незалежності. На офіційному рівні УПЦ МП засуджує діяльність таких організацій, однак ця позиція не втілюється з належною послідовністю. В деяких містах «Русские марши» цих організацій відбуваються за сприяння єпархій УПЦ МП. Цікава деталь №1: оперативно солідаризувався з Мінкультом і нардеп Вадим Колєсніченко, який очолює депутатську групу «За каноническую православную церковь». Діяльність цієї міжфракційної групи благословив митрополит УПЦ МП Володимир. Цікава деталь №2: 31 грудня Міністр культури Леонід Новохатько зустрівся з керуючим справами УПЦ МП митрполитом Антонієм. Також на зустрічі був присутній заступник міністра Тимофій Кохан, підпис якого стоїть під погрозою УГКЦ. Скажете, конспірологія?

І по-п’яте, дивно, що на адресу УПЦ КП аналогічних погоз не надходило. Хоча їхня присутність на майдані Незалежності є не менш очевидною, кліриків КП Вадим Колєсніченко там не побачив. Чи не пов’язане це з тим, що влітку патріарх Володимир і патріарх Філарет обійнялися і висловили впевненість у майбутньому помісному об’єднанні?

Втім, якими б не були відповіді на ці питання, впадати у розпач не слід. Господь не посилає нам більших випробувань, аніж ми можемо здолати. У минулому столітті УГКЦ вже засвідчила здатність виживати навіть на нелегальному становищі, у конфронтації з тоталітарним режимом СРСР. А значить, і з цими негараздами впораємося.

Федір Уманський