Надія, яка не вмирає: спадщина богослова Юрґена Мольтманна

Часопис «L’Osservatore Romano» присвятив одну зі статей відомому протестантському богослову Юрґену Мольтманну, який працював для єдності між християнами, запропонувавши важливі богословські роздуми про християнську надію.

 

У понеділок, 3 червня 2024 р., на 98-му році життя помер протестантський богослов Юрґен Мольтманн, який збагатив богослов’я своїми роздумами про радісну надію у світлі Христа. Про особливості життєвого шляху та його спадщини йдеться у публікації часопису «L’Osservatore Romano».

Зустрічі, які привели до відкриття потреби дарувати надію

Юрґен Мольтманн народився в Ґамбурзі в 1926 році і в часі Другої Світової війни був мобілізований у військо. У 1945 році він здався у полон першому британському солдату, якого зустрів на фронті, куди його відправили в останні тижні війни. Так почався час ув’язнення Мольтманна, позначений переїздами в різні табори для інтернованих, де він дізнавався про жорстокість нацистської диктатури. Згодом він опинився в таборі поблизу Ноттінґема, де, також завдяки присутності міжнародної екуменічної асоціації молодих християн, відкрив для себе багатство богослов’я.

Повернення до Ґамбурга, де моральна і матеріальна руйнація, спричинена війною, була дуже очевидною, підштовхнуло Мольтманна на шлях безпосередньої участі в житті християнської громади, щоб відновлювати в людей надію. Після свого досвіду участі в екуменічній зустрічі в Суонвіку, Англія (першої післявоєнної зустрічі, на яку також запросили молодих німців як конкретний знак примирення), він вирішив вступити до Ґеттінґенського університету, здобувши у 1952 році докторський ступінь. Після досвіду пастора в протестантських громадах, в 1958 році Мольтманн розпочав академічну кар’єру, яка привела його до викладання спочатку в Боннському, а відтак в Тюбінґенському університетах, де студенти мали змогу слухати його захоплюючі лекції до 1994 року.

Вчиняти Церкву і світ євангелізаційними

У роки ІІ Ватиканського собору в Мольтманна визріла ідея переосмислення богослов’я, що привело його до написання твору «Теологія надії», опублікованого в 1964 році, щоб відновити автентичну надію християнства для світу. З цієї праці випливає, що для Мольтмана надія християнської віри пов’язана з воскресінням Христа, а віра й надія повинні проживатись разом не стільки для розради, скільки для того, щоб сприяти повсякденним зусиллям вчиняти Церкву і світ євангелізаційними. Ця книга, перекладена багатьма мовами, настільки глибоко вплинула на богословські дебати, що зробила Мольтманна громадським діячем, який відвідував різні країни з виступами та промовами, вказуючи на орієнтири в житті церковних громад у вирішенні сучасних викликів. В цьому завданні його супроводжувала дружина, яка особисто як богослов брала активну участь в переосмисленні ролі жінки в Церкві. Пропозиції Юрґена Мольтманна, які базувалися на Божому Слові та спадщині богослов’я, принесли йому світове визнання, а також були належно оцінені, про що свідчить присудження йому багатьох почесних докторських ступенів.

Зусилля на шляху до церковної єдності

Прагнення до подолання поділів між християнами було центральним елементом не лише богословської творчості Юрґена Мольтманна, але й стосувались його власного життя, яке характеризувалось зусиллями на шляху примирення та сопричастя. Серед багатьох посад, які він був покликаний обіймати, особливо значущою була його участь у Комісії «Віра та порядок» Всесвітньої Ради Церков, членом якої він був протягом 20 років (з 1963 по 1983 рр.). Одним з його помітних внесків на цій посаді є праця над документом «Хрещення, Євхаристія і служіння».

Спадщина Мольтманна вказує на важливі напрямні розвитку богослов’я єдності, яке здатне живити і підтримувати екуменічну подорож з критичним переосмисленням плюралізму християнських традицій, вказуючи на здатність виходити за межі конфесійних кордонів. Ця здатність проявляється у його виступах на тему турботи про створіння. Висловлювання Мольтманна про єдину Церкву, в яких постійним було посилання на свій фундамент –Пресвяту Трійцю (як вона визначалася, починаючи з IV століття), становить плідну спадщину, яка відображає свою актуальність, зокрема, з огляду на приготування до спільного відзначення християнами 1700-річчя від Нікейського Собору, щоб разом жити надією, яка не вмирає.