Надійний тил: 5 порад від капелана, як бути християнам в час війни

Як бути тут, в тилу, коли в іншому кінці нашої держави триває неоголошена війна і хлопці ризикують своїм життям заради нас? Як слід поводитись християнам, аби не впадати у відчай, а навпаки підтримувати інших? Відповіді на ці питання «Капеланство. Інфо» дав о. Андрій Хомишин, військовий капелан Академії сухопутних військ та Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. Священик був у зоні АТО, мало не щодня навідує військових у госпіталі та служить у Гарнізонному храмі, тому про все це знає не із книжок. На наше прохання отець Андрій дав кілька настанов християнам, які в час війни перебувають тут в тилу, де немає обстрілів та вибухів.

1. Найбільша наша надія – це надія на Бога. Це основний фундамент. Недавно мали таке читання з листа апостола Павла, де він говорив, що якби ми надіялися на Бога лише у цьому житті, то ми були б найбільш нещасними людьми. Пам’ятаю, як у грудні 2013 року ми на радіо брали інтерв’ю у владики Венедикта. Тоді був загрозливий час для Майдану: всі очікували штурму. І наші політики не знали, що потрібно робити. У ефірі на радіо вони все-таки щось розповідали, але поза ефіром казали, що усі в розпачі та безвиході. І от тоді я спитав у владики, як бути. У відповідь почув: «Я вірю, що Бог має план щодо нашого народу». Ми працюємо самі, але водночас надіємося на Бога.

2. Не можна піддаватись будь-якій паніці. Наша паніка – це в рази збільшена паніка там, на фронті. Адже коли військові на передовій відчують, що їхні тили є слабкими, що в них панує розбрат, то вони можуть втратити будь-яку надію та стимул, за що боротися.

3. Слід критично аналізувати інформацію, яку отримуємо. Не вірити різним одноденним сайтам, які, можливо, створюють саме для того, аби поширювати паніку. Маємо бути відповідальним навіть у своїй поведінці у соціальних мережах. Не відразу ж нажимати кнопку «Поширити», бо там з’явилось щось сенсаційне.

4. Потрібно молитися за наших хлопців. Церква закликає щодня о 21.00 спільно молитись молитви «Отче наш» і «Богородице Діво» за наших військових, за мир. Це дуже просто робити і це треба робити.

5. Коли прийде перемога, людина повинна розуміти, що вона долучилась до цієї перемоги, що вона не була в той час простим споживачем. В суботу мав не дуже приємну розмову. До мене телефонував чоловік, якого я знаю з госпіталю. Він учасник АТО. Коли говорив зі мною, був напідпитку. Це був крик душі: «Отче, мені дуже страшно, що далі нічого не змінюється. Люди ходять до церкви у вишитих сорочках, а натомість продають нелегально горілку». Військових найбільше страшить відсутність змін: вони там воюють, ризикуючи життям, а тут хтось користає з того, аби нажити матеріальні статки. Такого ні в якому разі не можна робити. Війна є. Не лише там, а й тут. І ми так само, на жаль, бачимо багато поранених, загиблих. Тому мусимо якимось чином мобілізуватися та підтримувати в залежності від своїх можливостей: чи то молитвою, чи фінансово. Адже ми не можемо марнувати час, розважатись на дискотеках, знаючи, що там хтось є в небезпеці задля нашого миру.