Наш біль і страждання не повинні залишитися для нас кайданами

Ці дні листопада сповнені для нас, українців, особливого символізму, в них тісно переплелось минуле і сучасне, радість і біль, відчай і надія. Ми поминаємо жертв Голодомору – штучного голоду в Україні 1932-1933 рр. Ми відзначаємо День свободи і гідності як спогад про дві революції духу нового часу – Помаранчеву і Революцію Гідності. Ми молимося за упокій воїнів, що щодня гинуть на східних кордонах України. Ми згадуємо чисту жертву Небесної Сотні, тих, які віддали своє життя за солідарність і громадянську відповідальність. Молимося за постраждалих через анексію Криму, зокрема за наших братів-мусульман кримських татар, яких вже вдруге позбавляють батьківщини.

Геноцидальна історія ХХ століття від вірменської трагедії, сторіччя якої молитовно згадуватимемо 24 квітня 2015 року, до страшних вбивств в Раунді залишатиметься назавжди невимовним болем людства. Історики зазначають, що в 1930-40-их Україна була найнебезпечнішим для життя місцем у світі. І, на жаль, сьогодні в Україні небезпека знову зростає.

Голодомор є центральним та знаковим проявом тривалого геноциду на українській землі, який в ХХ столітті нищив політичну і культурну еліту, селянство, духовенство і вірних всіх конфесій та призвів до приблизно 15 мільйонів жертв. В Україні система нищила систематично. Проект творення нового homo sovieticus перекреслював Божественне начало людини, її Богом дану гідність. Голодна смерть мільйонів людей на найродючішій землі на планеті, яку Гітлер намагався вивозити вагонами до Німеччини, є образом радянської системи, яка була брехливою ілюзією про минуле, про майбутнє, про людину і про світ. Коли українські селяни помирали від голоду, Радянських Союз експортував зерно на захід, щоб розвивати свою індустріальну та мілітарну потугу. В Європі не вірили, що існує голод в країні, яка постачає їм збіжжя. Так само і сьогодні багатьом важко повірити в інвазію східної України.

Багато років геноцид українського народу, а це був саме геноцид, бо люди померли тому, що були українськими селянами, замовчувався і був невідомий світові, та й самі українці не були свідомі тої великої травми, якої їм завдав Голодомор.

Адже, Голодомор, який позбавив життя мільйони людей, зруйнував родини і стер з лиця землі цілі села – це не просто трагедія, це токсична травма українського народу. Голодомор і радянський терор посіяв страх. Страх перед владою, що забирає останній шматок хліба. Страх перед сусідами і знайомими, які можуть виявитися агентами КДБ. Страх, що через необережне слово або чиюсь вигадку можна отримати розстріл або заслання на Сибір. Страх передавати дітям віру в Бога, бо духовна практика, життя Церков – православних, католиків, протестантів, та інших релігій – юдеїв і мусульман – режим жорстоко переслідував. Страх перед собою – перед тим, у що може голод перетворити людину.

Чому це так? Чому відбувся вірменський геноцид, Голодомор, Голокост? Як з’явилися Сталін, Гітлер, Іді Амін, Пол Пот? Чому десятки мільйонів смертей в Китаї? Чому винищують наших братів і сестер християн на Близькому Сході, в Сирії та Іраку? Чому стільки дітей щороку гинуть голодною смертю? Чому смерть взагалі? Чому модерна епоха, доба раціоналізму, поступу, технологій породила такі «ізми», тоталітарні безбожні системи, їхні війни, їхні геноциди, що призвели до 150 – 200 млн жертв. Чому?

Стоїмо перед таїнством лукавства (mysterium iniquitatis), стоїмо перед страшним потенціалом людської свободи, нашої з вами поведінки, наших ідеологій, черствості наших сердець, байдужості до людського терпіння.

У цій нашій пітьмі made by man – візьмімо як людство на себе відповідальність – стоїмо ми з Великим Богом, який став людиною і стоїть з нами, який себе умалює, який поринає у пітьму нашого гріха, у саму нашу смерть.

Протягом років незалежності ми молилися, щоб ця травма, наш біль і страждання не залишилися для нас кайданами. Ми молилися, щоб кров мучеників, мучеників Голодомору, була насінням Церкви, насінням живого, радісного, мирного народу.

Минулої зими ми це досвідчили: ми вирушили мирним паломництвом від страху заляканого homo sovieticus до гідності.

Ми побачили гідність в очах і обличчях людей різного віку, статусу, конфесій, національностей, мови, які зібралися на Майдані, готові жертвувати своїм часом, здоров’ям (в деякі ночі температура була -20°C) і зрештою, життям. Вони засвідчили свою гідність, на яку ніхто не сміє посягнути.

Ми пам’ятаємо ці гідні обличчя – Устима Голоднюка, 20 річного юнака, що помалював свій шолом у голубий колір миротворця ООН, показуючи свої мирні наміри, викладача Українського католицького університету Богдана Сольчаника, 17-річного хлопчика Назара Войтовича , єдиного сина в сім’ї, який пробув на Майдані всього дві години в трагічний ранок 20 лютого. Їх кров, кров Небесної Сотні, пролита на Майдані, мученицька смерть жертв Голодомору, воєн та терорів вже стали насінням. Вони здійснили неможливе. Проте тепер ми відповідальні за дозрівання цих плодів. Наше паломництво непросте, але переможне.

Сьогодні ми згадуємо Голодомор не заради смерті, а заради життя. Нашого життя, життя наших нащадків, життя Європи. Безумство мучителів і жорстокість катів не може перекреслити потоки життя і життєдайності, які випливають з нашої історії. Сьогодні ми є. Навіть після Голодомору. Навіть після комунізму. Навіть після інвазії.

Пам’ять про Голодомор, про Майдан, про сучасні виклики, нас об’єднує. Ця єдність стає таїнственною, пасхальною, переходом від хреста до Воскресіння. Парадоксально сьогодні Голодомор дає нам єдність і життя. Майдан дає нам життя. Мужність на сході, якими б страшними, болісними і безглуздими не видавалися б втрати, є заради життя, заради Воскресіння.

Владика Борис Ґудзяк,

Єпископ Паризької єпархії УГКЦ, президент Українського католицького університету

Цей текст буде зачитаний французькою мовою в Соборі Паризькою Богоматері 23 листопада під час поминальної Літургії за жертв Голодомору, героїв Небесної Сотні та загиблих на сході України