НЕКУЛЬТУРНИЙ ЕКУМЕНІЗМ

Події довкола освячення Патріяршого собору УГКЦ в Києві зродили низку гострих суперечок у соціальних мережах, в коментарях на сайтах та формах. У стороннього спостерігача могло скластися враження, що ще донедавна мир і екуменічні устремління просто таки буйним цвітом процвітали на українських церковних теренах, а тепер, цілком несподівано, усе пішло прахом.

Але якщо добре приглянутися до історії міжцерковних відносин в Україні, то знову ж таки неможливо не помітити, що ці відносини завжди коливалися від голосних антикатолицьких заяв православної сторони до cуто прагматичної співпраці у рамках Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій. І тому не варто занадто перейматися істериками того чи іншого релігійного діяча. Вибух суперечок, навіть гострих і образливих, – це не екстраординарна ситуація, а стандартна ситуація українських міжцерковних відносин. Ці суперечки не є хворобою – вони є симптомами хвороби, яка вразила українське суспільство уже давно і релігійні організації, як інтегральна частина цього ж таки суспільства, не могли уникнути цього захворювання.

Як це б нам не було неприємно, але усе українське суспільство ще страждає певними комплексами, успадкованими як з часів існування СССР, так і з часів національно-визвольної боротьби в Галичині. І одним з цих комплексів, який чи не найбільше роздирає українське суспільство, є комплекс культурного імперіалізму. Націоналістичний та комуністичний тоталітаризми залишили нам у спадок не функціональну теорію про тотальну тотожність усіх українців від Сяну до Дону, а по змозі в цілому світі.

Насправді українці між собою значно більше культурно відрізняються, аніж французи і німці. Задля уникнення непорозумінь варто уточнити, що таке культура. У цьому тексті термін культура вжитий як система значень, втілених у символах, що історично передається; систему успадкованих уявлень, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди передають, зберігають і розвивають своє знання про життя і ставлення до нього (див. Клиффорд Гирц, Интерпретация культур, 2004: 106).

У цьому розумінні культура включає у себе релігійну спадщину, історичну пам’ять, єрархію цінностей, цивілізаційну ідентичність. До того ж, саме ці елементи і є фундаментальними елементами створення культури. І в цьому значенні українці складають мозаїку відмінних між собою культур. Щобільше, Україна лежить на тектонічному розломі не тільки культур, але й культурних й релігійних ідентичностей, які формують цивілізації. Так власне в Україні стикаються тектонічні плити двох християнських цивілізацій: католицької і православної, та заходить частково плита мусульманської цивілізації. Такий конгломерат культур і цивілізацій вимагає специфічного підходу й розуміння ситуації. І найбільша біда українських міжцерковних відносин не тільки брак доброї волі до співпраці та взаємозближення, а також і просте, примітивне невраховування культурних відмінностей між групами населення, які сповідують ту чи іншу релігійну систему чи віру.

Апологети екуменізму в Україні, з одного й другого боку, тобто і з католицького, і з православного, в усіх своїх потугах абсолютно не враховують факту, що за 1000 років практично повністю ізольованого життя, за залізною завісою Османського чи Московського царства, православ’я розвинулось у самодостатню, цільну цивілізацію зі своїми розуміння ролі церкви і держави, зі своїм властивим баченням людини і її стосунків з Богом. Так само й католицтво. Це не просто віросповідання, це своя властива цивілізація. Живучи разом з протестантами, католики та протестанти, не зважаючи на відмінності у віросповідних баченнях реальності, усе ж таки змогли витворити певну симбіотичну спільну цивілізацію.

В Україні результатом такого спільного життя і таких спільних взаємовпливів стало могилянське православ’я, яке цивілізаційно нічим не відрізнялося від католицько-протестантської цивілізації, будучи фактично її органічною частиною. Та підпорядкування українського православ’я Москві поклало кінець цьому європейському православ’ю, а нинішнє українське православ’я є інтегральною частиною уже не європейської, а східноєвропейської «візантійської» цивілізації, як зрештою і грецьке і болгарське і румунське. Щоправда, стосовно українського православ’я слід також додати іще й московську та пострадянську специфіку.

У той же час українські греко-католики, попри пострадянські впливи, були і залишилися частиною властиво європейської цивілізації, скажімо, через своє типово західне сприйняття відносин суспільство-держава, держав-церква, держава-особа, суспільство-особа. І з-під совкових нашарувань, які щораз більше відпадають від українських греко-католиків, як від колективітету, чітко вимальовується властиво європейська цивілізаційна матриця, щоправда, дещо законсервована на рівні 30-40 років ХХ століття. Враховуючи тісні зв’язки греко-католиків зі Заходом, цей процес не тільки неможливо зупинити, він уже показує суттєве пришвидшення.

А українське православ’я – або пов’язане з Москвою, або відізольоване у власних національних рамках – просто не має ні ресурсів, ні можливостей розвиватися у бік онови могилянського православ’я. І якщо свого часу цивілізаційної різниці між греко-католиками та православними Речі Посполитої просто не було, і це уможливлювало митрополитам Рутському та Могилі вести серйозні переговори про об’єднання, то на сьогодні, незважаючи на усі наші бажання і потуги, між православними та греко-католиками України є цивілізаційна прірва. І, на превеликий жаль, суспільний, культурний та цивілізаційний розвиток цих двох колективітетів, зумовлений детермінантою законів розвитку суспільства, цю прірву чинить дедалі ширшою і дедалі глибшою.

І не потрібно вину перекладати на агентів Москви, Вашингтону чи Ватикану. Теперішній стан є простою закономірністю у розвитку суспільств. І якщо дійсно серед католиків і православних України є щире, а не просто декларативне, бажання пошуку єдності, то слід зрозуміти, що це не є діалогом в середині однієї культури чи цивілізації між двома віросповіданнями – це діалог поміж представниками двох різних, хоча й доволі близьких цивілізацій. А такий діалог вимагає сприйняття існування іншого й здатність не лише внутрішньо дозволити іншому існувати, але й сприйняти іншого у його іншості.

Більш-менш непогані стосунки між православними та греко-католиками Галичини не є наслідком якогось чуда, а закономірним наслідком їхньої цивілізаційної близькості чи навіть ідентичності. Адже здебільшого православні галичани є або екс-греко-католиками, або їхніми прямими нащадками, які попри свій перехід у православ’я зберігають європейську ідентичність, а у своїх відправах та практиках, побожностях і стилі життя, історичній пам’яті й світосприйнятті практично не відрізняються від греко-католиків, зате часто суттєво відрізняючись від своїх одновірців з Великої України. Досвід галицького порозуміння, на жаль, не годиться для застосування у Великій Україні. Навіть релігійні конфлікти початку 90-тих ХХ століття можна охарактеризувати, радше, як сільські сварки чи сімейні непорозуміння, аніж як міжрелігійний конфлікт, а тим більше як протистояння цивілізацій.

Але у Великій Україні стосунки католиків і православних мають усі ознаки діалогу/протистояння цивілізацій. Саме тому прийшов час зрозуміти, що греко-католики та православні України цивілізаційно різні люди, з відмінною, часто конфліктною, історичною пам’яттю, відмінною системою світоглядних цінностей, відмінним менталітетом. Між ними в реальності не так уже й багато спільного, не зважаючи на те, що одні й другі вважають себе українцями і християнами. Від здатності як греко-католиків, так і православних зрозуміти це і без агресії та істерик сприйняти цю реальність залежить не тільки успіх чи неуспіх екуменічного руху в Україні, але й майбутнє України як держави.

Культурно-цивілізаційний чинник, якщо учасники екуменічного процесу в Україні дійсно зацікавлені у ньому, варто обов’язково почати враховувати, інакше – нас чекає не відсутність успіху, а просто таки катастрофальна відчуженість між українськими конфесіями.

о.Орест-Дмитро Вільчинський