Новорічна (літургійна) постанова

Тим, хто вважає необхідним переписати нещодавню історію Церкви на підтримку Папи Франциска, слід зупинитись.

Якщо громадянський новий рік є нагодою для того, щоб постановити робити щось краще в майбутньому, то літургійний рік – справжній новий рік, який розпочинається в першу неділю Адвенту – є ще кращою нагодою для такої постанови. Тож дозвольте мені запропонувати Справжню новорічну постанову тим, хто вважає необхідним переписати нещодавню історію Церкви на підтримку Папи Франциска: Припиніть.

Про це багато говорилось до і під час нещодавньої консисторії, де було іменовано нових кардиналів. І я з прикрістю згадую один вражаючий приклад цього, який відбувся у відео-інтерв’ю «Catholic News Service» з кардиналом Кевіном Фарреллом, нещодавно переведеним з Далласу в Рим, щоб очолити нову Ватиканську дикастерію у справах мирян, сім’ї і життя. В тому інтерв’ю кардинал, котрий в 2014 році дуже радів з моєї промови у Даллаському університеті на честь нещодавно канонізованого Св. Івана Павла ІІ, наче забув про те, що Іван Павло колись існував.

Тож Фаррел, вихваляючи «величну харизму Папи Франциска» і «як люди тягнуться до нього» і «те, як він вражаюче тягнеться до народу», закінчив оду тому, хто іменував його кардиналом, кажучи, що «двадцять років тому такого не було і ніхто про таке й думати не міг».

Справді?

Хіба в Івана Павла ІІ вистрелив таємний спецагент, який пробрався в його апартаменти повз Швейцарську Гвардію? Чи кардинал Фаррелл забув, що кілька хвилин перед тим, як в Папу вистрелив Мехмед Алі Агка, Іван Павло ІІ передав матері немовля, яке тримав на руках і благословив? Це було 35 років тому, 13 травня. Тому досить безглуздо говорити, що «двадцять років тому такого не було і ніхто про таке й думати не міг», щоб папа ходив серед натовпу і обнімав людей, які збирались навколо нього. Це відбувалось і 15 років тому, і багато років перед тим.

Це переписування історії часто супроводжується спробами вихваляти Папу Франциска як особливого прихильника Божого милосердя (це ще одна ключова тема Івана Павла ІІ), тонко підсилюючи стереотипи секуляризованого світу про католицьких лідерів (попередників Франциска) як застарілих, одержимих правилами реакціонерів. Тож кардинал Фаррелл хвилювався, що «ми занадто накидаємо правила і вказівки». Цікаво, хто ж це «ми»? І для чого встановлювати «правила і вказівки» на противагу «зустрічі з особою Ісуса Христа», від якого, як зазначив кардинал, «походить наша доктрина»?

Чи не кращою стратегією (і кращою катехизацією) було б ставити виклик секулярним стереотипам, нагадуючи Церкві і світові, що «так» стоїть за кожним «ні», яке Церква повинна сказати у вірності церковному вченню? Чи не буде більш змістовно пригадати, разом з Іваном Павлом ІІ, що християнське моральне життя призначене сприяти радості, і що magna carta християнської моралі є Нагірною проповіддю, а особливо – Блаженства? І безумовно, поступки, на які Церква, тобто усі ми, деколи йде, – це паршиве висловлювання того «так» блаженствам, щоб це «ні» почули у відповідному контексті: як попередження щодо дій, які ведуть до нещастя і суму. Але прошу, не утверджуйте ці помилкові і злі стереотипи щодо католицького морального вчення, як такого, що руйнує душі і обмежує свободу – свого роду інструкцію по використанню ниття для буркотунів.

На завершення хочу припустити, чи кардинал Фаррелл і інші, хто святкують те, що вважають францисканською революцією в Церкві, не відходять від різкої біблійної аналогії, яку розгорнув кардинал, коли сказав, що захисники класичного церковного вчення про шлюб і про достойність приймати Святе Причастя схожі на примхливого старшого брата з притчі про Блудного сина? Дехто з тих захисників міг би підійти під цей опис. Але переважна більшість не підходить, і стверджувати таке – удар нижче пояса.

Внески Папи Франциска в католицьке життя є достатньо очевидними і їх не слід рекламувати, фальсифікуючи історію, танцюючи під скрипку секулярної критики Церкви чи знеславлюючи братів і сестер в Христі. Така тактика не сприяє ні Святішому Отцю, ні Новій Євангелізації.

Джордж Вайґель