Одна зі світлих сторін цієї війни

Я не належу до тих, хто почувається на війні немов риба у воді. Специфічна юнацька романтизація війни встигла вивітритися ще до 2014 року, а за останні кілька років я призвичаївся до дуже спокійного способу життя. Наприкінці лютого 2022 року я одягнув військову форму, але зробив це без особливого ентузіазму – просто з холодним усвідомленням обов’язку. У мене достатньо планів на післявоєнний час, а відтак і сподівань, що Бог збереже мені життя, і я зможу їх реалізувати.

Все це – про суб’єктивний вимір. А існує ще й об’єктивний: моральне зло, яке примножила війна, страждання, які вона принесла десяткам і навіть сотням тисяч, екзистенційна загроза для нашого народу. Та все ж, я переконаний: у цій війні варто бачити і світлі сторони.

Наприклад, можна сказати, що війна розставила на свої місця чимало речей у співіснуванні Києва та Москви. Передусім – призвела до загального усвідомлення тієї обставини, що суб’єктний Київ і вірна власним амбіціям Москва не можуть спокійно співіснувати.

Інший важливий момент – у війні варто бачити світлі сторони просто для того, аби нормально її переживати. На індивідуальному рівні зустріч із цими сторонами урівноважує пережиття несприятливих, дуже стресових умов. Дружба, яка зав’язується серед побратимів, насолода зброєю, задоволення від подолання самого себе, спортивний азарт, радість перемог, досвід високого етичного значення власних дій – все це і багато чого іншого принаймні частково компенсує стрес від служби у війську. На загальносуспільному рівні ситуація та ж сама. Ведення війни вимагає плекання здорового мілітаризму, певної естетизації війни і т.д. Я припускаю, що за мого життя Україні ще доведеться раз чи два вступити у воєнний конфлікт (скажімо, ще раз із Росією, а потім – із Туреччиною). Але навіть у тому разі, якщо найближчі пів століття нас не очікуватимуть нові збройні конфлікти, ми повинні плекати позитивні образи війни принаймні для того, аби бути «в тонусі» під час теперішнього протистояння.

Про згадані та низку інших моментів можна говорити дуже багато. Та нижче я зупинюся на іншому – такому, що є дуже важливим із християнської точки зору.

Один із позитивів цієї війни полягає в тому, що вона дискредитує віру у хибних божків, поклоніння яким відвертало і продовжує відвертати людей від віри у правдивого Бога. І навпаки: теперішня війна засвідчує дуже важливі істини християнської релігії.

Я неодноразово про це писав, але повторюся: пацифізм ворожий християнству. Ворожий догматично і генеалогічно.

Пацифістська утопія про світ без війн спирається на ігнорування фундаментальної істини: людська природа (як і все тварне суще) пошкоджена гріхом. Людина схильна до зла. А крім того – навіть при добрій волі в силу власної недосконалості людям властиво конфліктувати (тут можна згадати про конфлікти, що виникали між святими). Конфлікти можуть бути не тільки міжособистісними, але й міжгруповими, в тому числі відбуватися між крупними групами – племенами, народами, державами. Тож війни можна вважати природними в сенсі відповідності пошкодженій гріхом природі.

Із гріхопадіння випливає і неминучість страждань. Страждань не буде лише в Небесному Царстві. Під цим кутом зору страждання, які приносить війна, не варто надмірно драматизувати.

Пацифізм ігнорує згадані аспекти-наслідки гріхопадіння і навіть виступає з більш чи менш свідомим бунтом проти цих правд.

У світі ідей (тих, що людські уявлення, а не трансцендентні сутності) пацифізм є не так самостійною доктриною, як складовою більш широких систем – різноманітних лівих ідеологій.

Ці ідеології ділять із пацифізмом ігнорування згаданих істин.

З одного боку, вони спираються на надмірний антропологічний оптимізм – вважають людину назагал доброю, а зло, поміж якого вона існує, пояснюють хибними соціальними умовами (державою, виробничими відносинами), а також оточуючою природою (яку необхідно остаточно приборкати).

З іншого боку, ці ідеології одержимі думкою про можливість цілковитого або, принаймні, дуже високого ступеню уникнення страждань, а відтак – ідеєю раю на землі чи чогось схожого на нього. Шляхами до уникнення страждань/здобуття щастя називаються «прогрес», його окремі виміри (суспільний, інтелектуальний, науково-технічний), «революція», «реформи».

Значимим явищем, що виникає на перетині ігнорування правди про пошкодженість людини гріхом та прагнень збудувати рай на землі, є суспільно-політичний раціоналізм. Сам раціоналізм слід вважати одним із вимірів антропологічного оптимізму, в його основі лежить ігнорування того, що людський розум вельми недосконалий. Не враховуючи цю недосконалість, ідеології прагнуть ощасливити людей, пропонуючи їм «ідеальні» теоретичні схеми. Окремим епізодом перетину раціоналізму та мотиву ощасливлення також є віра у згаданий науково-технічний прогрес. Що стосується пацифізму, раціоналізм є його підставою, навіюючи ряд думок: що люди відмовляться від війн, усвідомлюючи їхню нерозумність, що зникнення війн настане як наслідок загального інтелектуального прогресу, що можна спроектувати і втілити таку раціональну систему міжнародних відносин, за якої війни будуть непотрібними.

Будучи складовою чужих і ворожих християнству ідеологій, пацифізм також знайшов сприятливий ґрунт у самих тенденціях дехристиянізації, зокрема втрати віри у потойбічне життя і зосередження на суто земному існуванні. Адже й справді: якщо життя після смерті не існує, то війни чи навіть інститут смертної кари набувають вкрай відразливого вигляду. На практиці, щоправда, прихильники лівих ідей легко влаштовували і війни, і революційний терор та довготривалі репресії, виправдовуючись при цьому логікою «Это есть наш последний и решительный бой».

Нарешті, варто згадати, що в християнській есхатології існує виразний мотив про те, що Антихрист здобуде глобальну владу, виступаючи в образі миротворця (цей мотив чудово виражений у такій класиці як «Коротка повість про Антихриста» Владіміра Соловйова та «Володар світу» Роберта Г’ю Бенсона).

Впродовж століть Церква докладала дуже багато зусиль для встановлення миру; функція миротворчості також відіграє важливу роль у концепції християнської імперії. Та все це не призвело до цілковитого уникнення війн. Антихрист не тільки вдаватиме з себе Христа – він буде намагатися Його перевершити, у тому числі здійснити те, чого не здійснила Його Церква. Відтак він здобуде планетарну владу, користуючись заслугами як той, хто нарешті подарував людству тотальний мир. Подібну логіку можна перенести на сучасні політичні процеси, вбачаючи «історіософського Антихриста» у глобалістських силах.

Вибух повномасштабної російсько-української війни відбувся на тлі посилення гдобалістських тенденцій, основним приводом для якого служила епідемія COVID. Радикальні пропагандисти глобалізму (той же Джеффрі Сакс) не втомлювалися говорити, що подолання «пандемії» має об’єднати планету, в тому числі зняти напругу між Заходом із одного боку та Росією та Китаєм – із іншого.

Проте російська агресія, зустрівшись із завзятим українським спротивом, продемонструвала, що з надіями на кінець історії і Велике Перезавантаження щонайменше варто почекати. Глобалісти & Со. носилися з планами ощасливлення людства у глобальному концтаборі, натомість нині ми спостерігаємо «старий-добрий» міждержавний антагонізм. Власне – спостерігаємо те, що спостерігалося впродовж тисячоліть історії людства.

Важливо підкреслити, що концепції в стилі Великого Перезавантаження спираються на науково-технічний прогрес. Зараз же ми бачимо, що одним із основних векторів НТП є удосконалення засобів ведення війни. Таким чином розвиток технологій далекий від здійснення пацифістських, гдобалістських і прогресистських загалом ідеалів. Я жодною мірою не закликаю бачити у розвитку технологій вбивства щось однозначно хороше. Ще на схилі Середньовіччя Церква намагалася стримати такий технологічний розвиток і тим самим зберегти шляхетний спосіб ведення війн. Але прагматичне, «приземлене» застосування технологій для збільшення воєнної ефективності – це значно краще за віру у НТП як засіб побудови раю на землі.

Отож, теперішня війна дещо послабила позиції «історіософського Антихриста» і, ймовірно, відтермінувала встановлення влади Антихриста як конкретної особи. Хоч можна припускати і протилежний сценарій: можливо, російсько-українська війна є іскрою тієї пожежі, від якої Антихрист буде рятувати людство.

Що стосується удару, завданого теперішньою війною по гегемонії лівих ідей, то поки що він відчувається дуже слабо. Причому не тільки на Заході, але й у самій Україні. Проте спричинена війною дискредитація віри у хибних божків є досвідом, відкритим передусім для самих християн.

Зараз для українських християн з’явилася чудова нагода відкинути світське розуміння війни і відродити своє власне.

Століттями християнство привчало до належної твердості духу у ставленні до війни, а з іншого боку – нерідко змушувало бачити в ній Божий допуск, спрямований на покарання і виправлення народу. Воно освячувало меч, оголений на захист справедливості, і в той же час нагадувало, що трансцендентне покликання людини значно вище за обставини її існування в межах Земного Граду. Ведучи до вічного блаженства у Небі, воно навчало цінувати дійсно благі речі цього світу й одночасно миритися з його неминучою недосконалістю.

Повертаючись до гармонійного погляду на війну, християни здатні віднайти баланс і надійні орієнтири у ставленні до власної батьківщини та політичних реалій загалом. А разом із тим, виразно відвертаючись від ідеологічних божків, вони будуть здатні залишатися вірними власній релігії і сміливо опиратися тенденціям її підміни прикрашеними християнською фразеологією пацифізмом, глобалізмом і прогресизмом – навіть якщо ці тенденції йдуть із найвищих церковних кафедр.