Отець Олександр Варницький: «Наше завдання – показати, як можна жити і будувати Європу у себе вдома»

Священик парафії святого Йосифа Обручника у місті Енергодар, що в Запорізькій області, привертає до себе увагу одразу – він переміщується містом на велосипеді, надає апаратуру для проведення дитячих заходів і добре знається на гаджетах. Отця Олександра Варницького знає кожен учасник АТО чи вимушений переселець, який проживає в Енергодарі.

– Розкажіть про Ваших парафіян, які є вимушеними переселенцями. Як вони Вас знайшли?

– Багато людей, які приїхали в Енергодар із зони АТО, не мали церкви у своєму населеному пункті або не відвідували її, але були внутрішньо релігійними. Є серед наших парафіян і ті, хто був вихований у греко-католицькій сім’ї, тому, змінюючи місце проживання, намагався зберегти близькість до віри, знайомої з дитинства. А були і такі, кому я пояснював, що греко-католицька церква є «гілкою» від православної віри.

Я розумію, що відчувають люди, які були переселені. Мене направили в Запорізьку область, хоча сам я із Західної України. І на початку наша маленька парафія збиралася на молитву по квартирах. Зараз ми орендуємо приміщення у торговому центрі на другому поверсі й мріємо про будівництво окремого приміщення церкви, а потім і храму. Подали документи до міської ради про виділення землі, але поки що не дуже рухається.

Повертаючись до Вашого питання – як мене знайшли. Справді, мало кому на думку спаде шукати церкву у торговому центрі, але я – волонтер Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, тому коли туди зверталися переселенці, я їм розповідав, чим може допомогти церква у їхніх проблемах. Знаючи, що церква відгукується на проблеми і біль людей та допомагає в різних куточках України і вимушеним переселенцям, і учасникам АТО.

– А як сталося, що допомогу з усього світу вимушені переселенці в Енергодарі отримали у греко-католицькій церкві?

– Я звернувся до свого керівництва і запитав, чим ми можемо допомогти переселенцям, яких на той момент було близько 2000 осіб тільки в нашому місті. Мені сказали, що треба написати проект – і допомогу нададуть. До справи долучилася наша парафіянка – волонтер Людмила Костушевич. Перший раз вдалося отримати кошти для придбання харчових наборів та речей першої необхідності. Роздавали те все в церкві. Потім наступний проект на 200 тисяч гривень. І так декілька разів. Гроші на проекти давали благодійні організації з усього світу, часто вони не мали відношення до релігії, просто відгукувалися на нашу біду і шукали надійного партнера, якому б можна було довірятив Україні.

– Розкажіть докладніше про семінари у Львові для вимушених переселенців.

– Є проект, за яким вимушені переселенці можуть на три дні поїхати до Львова, познайомитися з містом, відвідати екскурсії. Паралельно відбувається навчання – учасники працюють в групах з психологом, священиком, спілкуються один із одним. Важливо допомагати не тільки матеріальними речами, але й підтримувати морально. Люди бачать ту частину України, яка кращезберегласярелігійно, адже на східних теренах релігія викорінювалася більше. І людей дивують каплички і храми ледь не на кожній вулиці, чого вони у себе не бачили. Таким чином у них формується повніше сприйняття своєї країни. Хотів підкреслити цікавий факт: ті, хто вже побував на Західній Україні зі Сходу, хочуть повернутися ще і зазначають, що не відмовилися б лишитись там, бо життя більш європейське і забезпечене. І наше завдання – показати цим людям, як можна жити, зацікавити ідеями, які слід втілювати тут, на Сході, і будувати Європу у себе вдома.

– Якими ще спостереженнями Ви можете поділитися?

– Є люди, які отримали допомогу і пішли геть. У них немає духовної потреби спілкуватися чи молитися. Проте і до таких ми знаходимо підхід – на Різдво збираємося ліпити вареники, парафіяни розповідають про різдвяні традиції, проводять майстер-класи для дітей. І виходить, що, прийшовши просто на вечерю, людина починає спершу знайомитися з тими, хто навколо, розповідає про себе, дізнається щось нове і просто перебуває в теплій атмосфері затишку і любові. І я бачу, як змінюються погляди, як люди перестають бути насторожі і дають волю емоціям. Після такої вечері усі розходяться друзями і потім шукають нагоди зустрітися знову.

Під час останнього нашого заходу, коли ми роздавали ліки переселенцям, прийшло багато літніх людей, які не хотіли розходитися, – вони говорили між собою і до нас, тож одразу стало зрозуміло, що їм не вистачає спілкування. З’явилася ідея зустрічатися щосереди за чаєм і говорити в присутності психолога, який просто виступатиме в ролі модератора. Приміщення нам надали в центрі соціальних служб, і от вже кілька таких зустрічей відбулися. На жаль, в громаді Енергодара так сталося, що переселенці не об’єднувалися ні в організації, ні в групи – кожен із них сам по собі. І мені хочеться, щоб ці тижневі зустрічі стали тією платформою, навколо якої згуртуються переселенці.

– Зараз багато волонтерів кажуть про «вигорання» – раніше було багато роботи, багато проектів, а зараз все більш-менш стабільно, і потік переселенців припинився. Чи зіштовхувалисяВи з подібним явищем?

– Ні, в мене, як і раніше, багато роботи, і зупинятися немає можливості. Я часто зіштовхувався з тим, що мене не сприймали в ролі волонтера, мовляв, я допомагаю, щоб обернути в свою віру і заманити в свою церкву. І я вже звик не звертати на це увагу, бо коли бачать, що я не маю якихось корисливих намірів, починають довіряти. Я пропоную долучитися до світу духовності, і хто відчує в тому потребу – приєднається. Якщо хочеш, щоб людина змінилася на краще – запропонуй їй інструмент і вільну дорогу. А чи піде вона тим шляхом, чи ні – то вже її вибір.

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.