ПАТРІЯРШИЙ СОБОР УГКЦ – ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ ІСТОРІЇ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ

Новий тиждень розпочався в Україні з, без сумніву, історичної події: греко-католики отримали новоосвячений катедральний партіярший собор у Києві, який, за словами Блаженнішого Святослава, став видимим знаком єдності Української Греко-Католицької Церкви. І саме «цеглинки», сертифікати, які засвідчували фінансову участь у будівництві собору стали одним зі знаків цієї єдності. Це твердження може виглядати дещо занадто матеріалізованим, але духовність, не виражена через матеріальні речі, залишається пустими словами. А в сучасному зматеріалізованому світ правило, що люди не викидають гроші на вітер, стало нормою поведінки більшості людей. І це цілком зрозуміло, адже гроші стали еквівалентом людської праці, матеріальних благ, їхнім більш-менш об’єктизованим виразом. Тому фінансова участь у побудові київського собору мільйонів українських греко-католиків з усього світу стала видимим знаком того, що вони дійсно цього собору прагнули, що вони дійсно вважали за потрібне саме собором свого Патріярха означити свою присутність в Києві.

Собор побудований на реальні пожертви простих вірних, не на державні дотації, не на кошти олігархату. І це є виразом не тільки реальної свободи УГКЦ, яка не збирається бути придворною церквою держави, за влучним виразом соціолога і журналіста Максима Віхрова, але також і знаком того, що повстання собору в Києві не є наслідком якихось підкилимних ігор чи інтриг «злобних уніатів», а правдиво народним устремлінням усієї української греко-католицької громади. Як відомо, народ на інтриги і підкилимні ігри грошей добровільно не видає.

Так Київський Патріярший Собор Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа став дійсно знаком світової єдності українських греко-католиків, виразом прагнення світової української греко-католицької громади. За словами Блаженнішого Святослава, у цьому соборі утіловилася також і 380-річна мрія греко-католиків України про повернення до Києва, з якого їх було насильно вигнано.

З іншого боку, освячення цього собору стало моментом істини для українського християнства загалом, для розставлення крапок над «і». Як повідомив однин з українських центральних телеканалів, жодна з православних церков України, попри офіційне запрошення від греко-католиків, так і не спромоглася відправити своїх представників на це святкування греко-католиків. Фактично єдиним представником некатолицької Церкви на освячені собору був єпископ Вірменської Апостольської Церкви.

З одного боку, не слід драматизувати таку поведінку православних – вона цілком закономірно вкладається в реальну, а не бажану матрицю церковних взаємовідносин в Україні. Проте, з іншого боку, слід зрозуміти, що цим вчинком православні усіх деномінацій, які діють в Україні, підтвердили своє реальне несприйняття самого факту існування греко-католиків в Україні, а особливо на Великій Україні. Виглядає на те, що частина православних з якоїсь причини були переконаними, що українські греко-католики йдуть шляхом поступового відривання від Риму і наближення до православ’я. Католицька ж УГКЦ для них є просто таки неприйнятна. Інша частина, цілком можливо, свої контакти з греко-католиками просто використовувала для внутрішньоправославної боротьби за визнання і місце під сонцем.

Напередодні освячення собору, в часі молебню на Володимирській гірці в Києві, Блаженніший Святослав укотре підтвердив екуменічну відкритість УГКЦ. І в українських реаліях ці слова – це фактично заклик до реального діалогу, а не тільки до прагматичної співпраці в рамках Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Адже офіційного екуменічного діалогу в Україні не існує. Насправді існує дивовижний симулякр – форма без реально змісту, який називають екуменізмом, хоча з реальним діалогом, в якому усі партнери відкриті один до одного, у якому всі сторони поважають ідентичність одна одної і, виходячи з реалій, а не з власної уяви та упереджень, реально стараються найперше зрозуміти один одного, не посягаючи на культурну ідентичність іншого, його просто неможливо назвати.

Істерики з приводу того чи іншого історичного діяча і ставлення тієї чи іншої української конфесії до його ролі та особистості, істерики з приводу присутності тієї чи іншої конфесії на тій чи іншій території, істерики довкола будівництва храмів на якісь території – усе це знак незрілості, як чисто людської, так і християнської. Християнам України варто навчитися дуже простого – перше за все, мінімуму грецьких філософів – не роби іншому того, що б ти не бажав самому собі. А тоді вже перейти до виконання Христового: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо закон і пророки» (Мт. 7, 12).

І чим скоріше українські християни це зрозуміють, чим скоріше позбавляться мертвого симулякру і перейдуть до конкретних кроків у створені атмосфери взаємної відкритості й правдивої християнської толерантності, тим скоріше їм вдасться знайти відкриті двері до реального, а не імітаційного діалогу.

Дивлячись з цієї перспективи, Патріярший Катедральний Собор УГКЦ в Києві уже став реальним поворотним моментом в історії українського християнства: звідси можливі два шляхи – або початок реального сприйняття іншого в його іншості й, як наслідок – початок реального екуменічного діалогу, або початок відкритого відчуження між православними і греко-католиками і, як наслідок – прірва між традиційними конфесіями України.

УГКЦ неодноразово закликала до діалогу. Тепер м’яч на стороні українського православ’я. А поки що нам залишається, можливо, найголовніша складова до розплутування цієї ситуації – молитва, щоб здійснений був Христовий заповіт: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів. 17, 21) та про відкритість сердець до того, що Бог може провадити шляхами до Єдності не так як ми цього хочемо чи плануємо.

о.Орест-Дмитро Вільчинський