Павло Гунька: Завдяки Церкві я краще зрозумів, що таке бути українцем

Всесвітньо відомий оперний співак Павло Гунька – українець, який народився у Великій Британії. Як він себе ідентифікує, британський українець. Його батько – з України, мати – англійка. Закінчив університет за спеціальністю лінгвістика, потім займався юридичною практикою.

Вивчав вокал спочатку в Королівському Північному коледжі музики в Манчестері, потім – у Швейцарії. У швейцарському місті Базелі розпочав кар’єру оперного співака. 27 років співає у найпрестижніших оперних театрах світу – у Парижі, Відні, Мюнхені, Флоренції, Амстердамі, Мадриді, Лондоні, Зальцбургу, Римі, Берліні. Займається збиранням та популяризацією українських мистецьких пісень.

Пане Павле, ви народилися у Великобританії, але з усього видно, що почуваєтеся українцем. Чи цікавитеся новинами про Україну?

Очевидно, бо я наполовину українець.

Чимало людей на Заході бояться їхати в Україну через війну, розв’язану Росією. Чи ви не маєте такого страху?

Бояться ті, хто погано поінформовані… Бойові дії йдуть на Сході України. А на решті території спокійно і безпечно. Я не боюся, бо нема чого боятися. Тут цілком тихенько.

Я в Україні вже, напевне, п’ятнадцятий раз за три роки. Маю тут різні справи. Українцям треба показати, що про них не забули.

Відомо, що ви займаєтеся проектом “Українська мистецька пісня”. Чи могли б трішки розповісти про цю роботу? Чому саме мистецька?

Українська пісня може бути і народна… А наш проект стосується саме мистецької класичної пісні.

Україна потребує, особливо тепер, культурної зброї, аби показати, що вона справді є витончена, розвинута нація.

Кожна нація у світі має народні пісні, і це не є щось унікальне. Такі пісні простенькі, хоча й по-своєму прекрасні. Вони є фундаментом національної культури, початком, на якому вона будується. А що таке мистецька пісня? Наші композитори починаючи з 1860 року – Микола Лисенко був перший серед них – пізнали, що у світі є вищий рівень пісенного мистецтва й, відповідно, пісенної виконавської техніки – це мистецька пісня, яка виникла в Німеччині на початку ХІХ століття. Такі пісні пишуть композитори. І як показує мій досвід – а я співаю в різних країнах світу, – світ особливо цікавиться саме такими піснями.

Отже, народна пісня – це більше, так би мовити, для внутрішнього вжитку, а мистецька – для всього світу…

Мабуть, не всі розуміють цю різницю?..

Я часто стикаюся з тим, що наші люди плутають народну пісню з мистецькою.

Наш проект спрямований на те, щоб українська мистецька пісня була належно оцінена.

Візьмімо, наприклад, Миколу Лисенка. Про нього пишуть, що він «композитор, громадський діяч», але майже не звертають уваги на те, скільки музичних творів він написав. А серед них 124 класичні пісні. І це ті пісні, які культурний світ хоче чути.

(Показує диски).

Ось подивіться… Це шість дисків, шість годин музики… Ще ось маємо праці нашої першої композиторки Стефанії Туркевич, яка народилася у Львові. Ми вже записали всі її пісні…

У чому полягає наша праця? Ми записуємо на диски твори українських композиторів. І до кожного композитора робимо анотацію чотирма мовами: українською, англійською, німецькою, французькою. Музикознавець пояснює, за яких обставин та чи інша пісня з’явилася на світ.

А хто виконує ці пісні?

Виконавці зі світовим іменем. Тільки я там є українського походження. А решта жодного слова українською не знають.

Ми робимо це також для того, аби показати українцям, що вони є духовно багаті люди. Поп-музика, спортсмени приходять і зникають, а ось класична музика – вічна.

Наші композитори завжди були великими патріотами – може, тому що їм було заборонено писати українські твори.

До оперного співу ви прийшли після того, як спробували себе у філології, потім у юриспруденції. Чим вас привабила українська мистецька пісня? Адже навіть далеко не всі в Україні знають про неї, а ви народилися й зросли у Великій Британії…

Спершу я полюбив українську церковну музику. Від дев’яти років я співав у церковному хорі. Мій тато навчив мене української мови на такому рівні, аби я щонеділі міг заспівати Апостола в церкві. І я досі це співаю.

Коли мені було 15 років, почав керувати аматорським хором у нашій українській громаді. Але тоді я не виділявся якимсь особливим талантом серед інших. Коли мені сповнилося сімнадцять, батько дав мені всі томи творів Кирила Стеценка, які його друг привіз із України. Доти я лише чув про його хорові пісні. І десь через рік відкрив ті книжки, щоб проглянути, бо думав, що це якісь народні пісні, оброблені Стеценком. Сів перед фортепіано і заграв. Потім почав розпитувати… І довідався, що це є класичні пісні.

Також дізнався, що в нас налічується понад тридцять композиторів, що писали такі пісні, – починаючи від ХІХ століття і до сьогодні.

Світ має чути, що Україна – це розвинута нація, яка посідає в ньому гідне місце, у тому числі й у культурі. Й Україна мусить показати, що українці – витончені, розвинені духовно і культурно.

Коли люди чують українську мистецьку пісню, реакція всюди однакова: чому я раніше цього не чув, ми знали, що Україна – культурна країна, але не знали, що в ній таке є.

Але перш за все про своє багатство мають знати самі українці.

Ви їздите по різних країнах світу… Чи можете відзначити, де найбільше шанують нашу мистецьку пісню?

Всюди.

Програму “Шевченко і Шекспір”, з якою я ось приїхав до Києва, усюди сприймають із захопленням. Українські мистецькі пісні, з яких складається ця програма, я вже виконував у Нью-Йорку, Гарвардському університеті, Бостоні, Едмонтоні, Мюнхені.

Світові зірки співають українську мистецьку пісню не тому, що вона українська, а тому, що вона чудова.

Ці пісні вже завоювали гідне місце на світовій сцені.

Ось ви британський українець, як ви самі себе називаєте, популяризуєте українську пісню у світі. Чому, на вашу думку, це недостатньо роблять самі українці?

Тому що мало знають про неї. Відповідно, не уявляють, яку мають силу в руках.

Наприклад, Німеччина – центр класичної музики у світі. Німці мають понад 120 оперних театрів. Ми маємо п’ять. Німці мають близько двохсот оркестрів, майже 70 балетних труп. Шанують свою мистецьку пісню. Майже кожен німець може заспівати щось, наприклад, із Шуберта. І вони дуже цим пишаються. А українцям цього поки що бракує.

Як давно ви збираєте українські мистецькі пісні?

Уже 35 років. І це не завжди легко. Пісні окремих композиторів зібрані й видані. А деякі доводиться збирати по цілому світі. Знаходили деякі твори по хатах, музеях, підвалах. Наприклад, у підвалі оперного театру в Києві знайшли ноти прямо на підлозі…

Багато людей у світі знають, що ми цим займаємося, збираємо твори, і вже самі приносять: може, це вас зацікавить. І трапляються дуже цікаві речі.

Один дяк із Торонто приніс твори Якова Степового, яких я не мав. І він сам гадки не мав, якою цінністю володіє.

Ви кажете «ми». Це хто?

Я, моя дружина, канадський українець – композитор Роман Гурко. Ми маємо комітет, який нам допомагає, маємо спонсорів із Канади. Є 105 людей, котрі працюють з нами по цілому світі. Щоб записати всі пісні, які ми вже зібрали, потрібно 25 років. Уже десять років це робимо, треба ще 15. Наша мета – приїхати потім в Україну і вручити це все українцям. Це буде наш такий подарунок. Але поки що ми намагаємося дедалі більше говорити зі світом українською мистецькою піснею.

Та, на жаль, не всі українські оперні співаки хочуть популяризувати українську пісню. Одного разу я був неприємно вражений одним співаком, який живе в Україні, – не хочу називати його імені. Ми разом співали в Амстердамі. Він каже мені: «Павле, що ти мене мучиш цими піснями. Я співаю Рахманінова, Чайковського, бо всі їх знають…» Я тоді був просто вибухнув: «Ну, як ти можеш?! Ми маємо такі самі пісні». Я не кажу, що всі вони – шедеври. Бо навіть Моцарт не писав лише шедеври. Але, наприклад, зі 124 пісень Лисенка мінімум 70 є фантастичні. І мені образливо, що то саме українець таке казав. Водночас я зустрічаю багато іноземців, які дуже люблять українську мистецьку пісню і популяризують її.

Вважається, що українці в Європі серед лідерів за кількістю народних пісень. А як щодо мистецьких?

У світі ми на другому місці – після німців. Зібрано 1163 пісні. Загалом їх має бути близько 1,5 тисячі. 352 пісенні твори ми вже записали.

Німці мають близько п’яти тисяч мистецьких пісень. Росіяни – п’ятсот. Французи – триста, англійці – двісті, італійці – двісті…

А це означає, що ми давно-давно почали розвиватися як культурна нація.

А ви якому жанру пісні віддаєте перевагу?

Я музичний актор. Співаю лише драми. І не виконую арії. Люблю, де багато драми.

Тобто якщо є драма, то є життя, нема драми – нема життя?

Точно.

Де б ми не були у світі, ми всюди шукаємо українську Церкву. Якщо не знаходимо греко-католицької, то йдемо до православної. І мій спів – то моя візитівка. Я співаю Апостола, а мені дають усе, що я хочу. (Сміється).

Ви ось усе життя ходите до Церкви. І змалку співаєте в греко-католицькому храмі. Чи можете сказати, що вам Церква дала в житті?

Завдяки Церкві я краще зрозумів, що таке бути українцем. Ще як був малим хлопцем, один священик вивчив мене на дяка. І завжди, як можу і маю час, то на Великодні свята співаю всі три утрені. Дома теж буває – кличу хлопців і дівчат, щоб поспівати церковних пісень. І це мені дає велику силу, задоволення, більше розуміння Церкви, віри.

Знаєте, для мене головний принцип – бути кришталево чесним, перш за все – перед самим собою. Не брехати самому собі. Наприклад, я знаю, коли я добре співаю, а коли ні. І кожного дня я продовжую вчитися, працювати над голосом.

З чого починаєте свій звичайний день?

Через день займаюся фітнесом. Тоді виконую певні вправи для голосу. Бо свій голос треба дуже шанувати…

Останні п’ять років я є найстарший на сцені серед своїх колег. Артисти так довго не співають, як я. Зазвичай – до 50 років. А мені вже 57. І ще маю контракти до 2019 року.

Моя жінка допомагає мені в усьому. Ми всюди разом їздимо. Без неї я б не міг робити проект української мистецької пісні.

Кого можете відзначити з сучасних композиторів?

Стефанію Туркевич…

У Києві виконаю світову прем’єру циклу пісень Шекспіра на музику Олександра Яковчука. Він спеціально написав музику для мене. І добре, що обрав Шекспіра, бо цього року минає 400 літ від дня його народження. А я ще й живу в тому місті, де народився Шекспір.

Розмовляла Оксана Климончук