Перший майдан українців у Москві. Історія однієї фотографії
Травень 1989 року. Красною площею у Москві крокують у ризах Єпископи та отці Української Греко-Католицької Церкви — Церкви, що перебувала під забороною. Священники УГКЦ відбували ув’язнення на Сибіру. Ті, що залишилися, правили богослужіння у приватних будинках вірян, у лісах — якомога далі від пильного ока КДБ.
Яке значення мала ця акція непокори для процесу становлення незалежності України, яку роль у ній відіграв владика Павло Василик, про це в інтерв’ю «Суспільному» розповів його племінник Степан Долик.
З його слів, хода священників і владики УГКЦ на Красній площі була «знаменням відродження нашої церкви й України». У травні 1989 року єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко, Филимон Курчаба та отці Володимир Війтишин, Ігор Возьняк і Григорій Сімкайло приїхали у Москву, щоб зустрітися з керівниками СРСР. Партійні лідери відмовили священникам у розмові.
Представники катакомбної Церкви оголосили голодування і вийшли на Красну площу. Тоді й зробили фото, яке з’явилося у багатьох іноземних ЗМІ.
«Ми є, ми — Україна, у нас жива Греко-Католицька Церква, і ми будемо іти до незалежності»
«Священна ідея виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля — невіддільна від святої ідеї незалежної України. І тому це можна назвати першим майданом української громади, і зокрема — Греко-Католиків, на Красній площі, щоб довести: „Ми є, ми — Україна, у нас — жива Греко-Католицька Церква, і ми будемо іти до незалежності“, — розповів Степан Долик.
У травні 1989 року священники та віряни УГКЦ розпочали голодування на Арбаті у Москві. Акція тривала до листопада, коли уряд СРСР офіційно дозволив реєстрацію громад Української Греко-Католицької Церкви.
«Перший прилюдний крик, знак боротьби за незалежність»
«Але історію про ці події варто почати з 1987 року, коли владика Павло Василик ініціював у Львові заяву до Папи Римського про відновлення і вихід Греко-Католицької Церкви з підпілля. Документ передали Папі Римському, копію через Івана Павла II — Михайлу Горбачову (генеральному секретарю ЦК КПРС — ред.) У заяві було вказано про вихід Греко-Католицької Церкви з підпілля», — розказав Степан Долик.
«Ми, Єпископи, священники, монахи, монахині й вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм — 1000-літтям хрещення України — уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Однозначно звертаємося почерез Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля. Дня 4 серпня 1987 р. Б.» — йшлося у заяві.
Учень Павла Василика, отець Олександр Селезінка вважає цю заяву «першим прилюдним криком, знаком боротьби за незалежність, за вільну, незалежну Україну і за вільну, незалежну церкву в нашій державі».
«Найцікавіше було, коли ми приїжджали до Львова, до тієї домівки, де писалася ця заява, — до сестри Павла Василика Емілії. На тому столі, де створили документ, вона нам накривала простий обід: борщик, якусь картопельку. І Владика казав: „Ось на цьому столі ми написали цю заяву“, — згадує Олександр Селезінка.
«Це було, як переддень виходу і нашої України на незалежність»
Степан Долик каже: ця заява була передумовою виборювання незалежності України.
«Я думаю, що це було першим дуже сміливим кроком, заявою на весь світ, що ми, український народ, є, що ми — живі, що наша Церква нас веде. Це було, як переддень виходу і нашої України на незалежність. І цей день дуже близький», — каже Степан Долик.
Павло Василик був ініціатором цієї заяви і єдиним єпископом УГКЦ, який її підписав. Оригінал документа містить прізвище ще одного єпископа — Івана Семедія, але він згодом відкликав свій підпис.
»То була дуже відважна особа. Ті речі, які я чув про владику Павла, — це про його надзвичайно відважні кроки. Де інші взагалі б не рушили, він, як мені оповідали, свідомо, певно робив дуже-дуже відважні речі», — так у 2016 році згадував Павла Василика Блаженніший Любомир Гузар.
Владика Павло Василик
Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка (тепер — Польща — ред.) у сім’ї, в якій було ще десятеро дітей. У 1945 році родину Василиків виселили в село Бариш Бучацького району на Тернопільщині.
До душпастирської діяльності Павло Василик готувався з дитинства.
«Він піддавав себе тортурам, загартовувався»
«Мій тато оповідає, коли вони йшли пасти корови, то Павло перевдягався у священника і правив „службу божу“. Я пам’ятаю у спогадах: вони чи голуба, чи горобця хоронили. Він вже там себе бачив. Він піддавав себе тортурам, загартовувався», — згадує Степан Долик.
Павло Василик разом з батьком співпрацював з ОУН. За це обидвох заарештували. Після допитів у в’язниці на Лонцького у Львові їх перевели до тюрми в Миколаєві.
Загалом Павло Василик був двічі засуджений до концентраційних таборів, де працював на кар’єрах, каменоломнях та лісоповалі.
У квітні 1956 року він отримав священичі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького. Через три роки його знову заарештували за «розпалювання міжрелігійної ворожнечі». Цього разу він отримав п’ять років ув’язнення та п’ять років виселення. У таборах Мордовії Павло Василик відбував покарання разом з патріархом Йосифом Сліпим.
«Павло Василик не йшов ні на які компроміси із совістю. І він все говорив, що не треба бути дволиким ні у малому, ні у великому. Він відчув велику божу благодать, коли зустрівся з нашим Патріархом Йосифом Сліпим на засланні, і відчув ту школу, підтримку. Павло Василик зрозумів, що не пропала віра. Її неможливо знищити», — згадує Степан Долик.
«Він не здасть, він не продасть»
Павлові Василику довіряли не лише віряни УГКЦ, а й високі партійні чини.
«Про нього говорили великі посадові особи й в КДБ, і в уряді: „Він не здасть, він не продасть“. Тому ці високі чини запрошували його на христини, на сповідь, на вінчання», — розповідає Степан Долик.
Племінник Павла Василика вважає, що мотивацією для того, щоб діяла підпільна Греко-Католицька Церква, була «велика мрія і надія, що вона вийде з підпілля і знову встановиться невідокремленою від України, від її незалежності».
«А чим вона живилася? Великою вірою. Вірою в людей, вірою в українців. Владика міг запалити цей вифлеємський вогонь у серцях і душах багатьох тисяч, мільйонів людей», — каже Степан Долик.
Він згадує владику Павла як жартівливого і міцного духом чоловіка.
«Я ніколи не бачив, щоб він був дуже чимось заклопотаний. Пам’ятаю, як мене закликали в КДБ і потримали трішки. І вже увечері я приходжу до нього: «Владико, все як належиться, я нікого „не здав“. А він каже: „Що ти переживаєш? Мене 20 років так „ламають“, і бачиш — я веселий і сміюся. А ти тут один раз „попав“ і вже хочеш показати, що тобі так важко. Все буде добре“, — ділиться спогадами Степан Долик.
«Впаде ця держава на глиняних ногах»
Степан Долик каже: Павло Василик переконував усіх, що СРСР розвалиться.
«Він мені казав: „Стефцю, ти не повіриш: впаде так швидко, що ти навіть собі не уявиш. Все одно впаде, впаде ця держава на глиняних ногах“. Це був 1982 рік. Він і раніше про це казав. І так сталося. Хоча ми всі в душі не вірили», — розповідає Степан Долик.
Чоловік продовжує: роль катакомбної УГКЦ до цього часу недооцінена і не вивчена.
«Вона настільки важлива, без неї не було б того підґрунтя, того фундаменту, на якому потім „виросла“ наша незалежність», — підсумовує Степан Долик.
About The Author
