Послання Папи Франциска на 49-й Всесвітній день суспільних комунікацій
«Спілкуванняв сім’ї як привілейоване місце зустрічі з безкорисливою любов`ю».
Тема сім’ї знаходиться в центрі глибоких церковних роздумів, а також синодального процесу, який передбачає два синоди, один надзвичайний – який відбувся нещодавно, інший – звичайний, який відбудеться в жовтні. В цьому контексті, я вважаю доцільним, щоб тема найближчого Всесвітнього дня суспільних комунікацій стосувалась родини. Зрештою, родина – це перше місце, де ми вчимося спілкуванню. Повернення до цього автентичного моменту може нам допомогти зробити спілкування більш автентичним і людяним та побачити родину під іншим кутом зору.
Ми можемо дозволити собі надихнутись євангельським образом відвідин Марією Єлизавети (Лк 1, 39-56). «І як почула Єлизавета привіт Марії, здригнулася дитина в її лоні, і Єлизавета сповнилася Святим Духом, і викликнула голосом сильним: “Благословенна Ти між жінками, і благословен плід лона Твого» (вірші 41-42).
Ця подія, передусім, вказує нам на спілкування як діалог, який переплітається з мовою тіла. Першу відповідь на привітання Марії дає дитина, яка радісно здригається в лоні Єлизавети. Радість з приводу зустрічі – це в певному сенсі архетип і символ всього іншого спілкування, якого ми вчимося ще перед приходом на світ. Лоно, яке нас приймає, є першою «школою» спілкування, яке складається зі слухання і тілесного контакту, де починаємо знайомитись із зовнішнім світом, в безпечному середовищі, під заспокійливий звук биття серця матері. Це зустріч між двома особами ‒ однаково близькими одна одній, а ще чужими, зустріч, повна обітниць, це наш перший досвід спілкування. І це досвід, який всіх нас об’єднує, бо ми всі народжуємось з матері.
Після приходу на світ ми також перебуваємо в певному сенсі в «лоні», яким є родина. Це лоно складається з різних осіб у стосунках: «місце, де людина вчиться жити разом у розмаїтті» (Адгортація Evangeliigaudium, 66). Йдеться тут про особистісні відмінності поколінь, які нав’язують спілкування між собою в першу чергу тому, що приймають одне одного, бо існує між ними певний зв’язок. А чим більший діапазон цих відносин, чим більша різниця у віці, то тим багатше є наше середовище життя. Це зв’язок, якого основою є слово, яке в свою чергу зміцнює зв’язок. Ми слів не придумуємо, можемо їх вживати тому, що отримали від когось. Це в родині ми вчимося говорити «рідною мовою», тобто мовою наших предків (пор. 2 Мак 7,25.27). В родині ми дізнаємось, що інші були перед нами, зробили так, щоб ми з’явились на світ і можемо теж народжувати життя і робити щось добре і прекрасне. Можемо давати, бо отримали, а цей позитивний зворотній зв’язок творить в серці здібність спілкування в родині між собою та з іншими: більш загально – це є модель всілякого спілкування.
Досвід родинних зв’язків нас «випереджує», чинить, що сім’я є також контекстом, в якому передається та базова форма спілкування, якою є молитва. Коли тато і мама присипляють своїх новонароджених дітей, дуже часто довіряють їх Богу, щоби над ними чував. А коли діти трохи підростають ‒ моляться разом з ними простими молитвами, пам’ятаючи з любов’ю також і про інших осіб: дідусів, бабусь, родичів, хворих та страждаючих ‒ тих усіх, які найбільше потребують Божої допомоги. Так, більшість з нас в родині навчилася релігійного виміру спілкування, який в християнстві є цілком пронизаний любов’ю, любов’ю Бога, який дає нам Себе, і яку жертвуємо іншим.
Передусім у родині є змога обійняти один одного, підтримати, товаришувати один одному, прочитати погляд і мовчання, разом сміятись і плакати ‒ між людьми, які не вибрали один одного, однак ‒ такі важливі одне для одного, що дозволяє нам зрозуміти, чим насправді є спілкування як відкриття і будування близькості. Долання відстаней, виходячи один одному назустріч і приймаючи один одного – це мотив вдячності і радості: з привітання Марії і поруху дитини в лоні випливає благословення Єлизавети, після якого є чудесний спів Магніфікат, в якому Марія прославляє Божий план любові до Неї та Її народу. Зі сказаного з вірою «так» випливають наслідки, які виходять далеко поза межі нас самих і розповсюджуються по всьому світі. «Відвідини» тягнуть за собою також і відкриття дверей, не замикання в своїх домівках ‒ вихід назустріч іншій людині. Так само і родина жива тоді, коли дихає відкритістю поза собою, і родини, які так роблять, можуть передавати своє послання життя і єдності, можуть обдарувати втіхою і надією більш зранені сім’ї та вчинити, аби розвивалась сама Церква, яка є родиною родин.
Родина – це, перш за все, місце, в якому, живучи разом в щоденному житті, ми пізнаємо власну обмеженість та обмеженість інших, малі і великі проблеми спільного життя, співпраці. Немає ідеальної родини, але нам не можна боятись недосконалості, крихкості, ба навіть і конфліктів; треба навчитись опиратись їм конструктивним чином. Тому родина, в якій поза її обмеженістю та гріхами існує взаємна любов, стає школою пробачення. Пробачення є динамікою спілкування, такого спілкування, яке вичерпується, руйнується і яке, попри висловлений і прийнятий жаль, може відновити зв’язки і вчинити, щоб вони розвивались. Дитина, яка вчиться в родині слухати інших, буде говорити з пошаною, виражаючи свою точку зору без відкинення інших, буде в суспільстві будівничим діалогу і примирення.
Якщо йде мова про проблеми спілкування ‒ нас можуть багато чого навчити сім`ї, які мають дітей з певними особливими потребами. Рухові, сенсорні, інтелектуальні дефіцити завжди виступають спокусою, щоб замикатись в собі. Але також завдяки любові батьків, братів та інших приятелів ‒ можуть стати рушієм, щоб відкритись, щоб ділитись з іншими, спілкуватись інтегруючись. Школа, парафія, спільноти можуть допомогти більше приймати інших, нікого не виключаючи.
Крім того, у світі, де часто проклинають, говорять погано, де засівається суперечка, забруднюється наше людське середовище плітками, родина може бути школою спілкування як благословення. Це може відбуватись навіть там, де, здається, домінує невідворотність ненависті і насильства, коли сім’ї розділені мурами з каменю чи не менш непробивними стінами упереджень і небажання, коли здається, що існують вагомі причини, щоби сказати «це вже кінець». По суті благословення, а не прокльони; відвідини, а не відкинення; прийняття замість боротьби – це єдиний спосіб, щоб перервати спіраль зла, щоб дати свідчення, що добро завжди можливе, щоб виховувати дітей до братерства.
Сьогодні сучасні медіа, які становлять істотну частину життя – зокрема для молодих людей ‒ можуть стати як допомогою, так і перешкодою в спілкуванні в ‒ і між родинами. Можуть ускладнювати, якщо стають шляхом втечі від слухання, щоб ізолюватись від фізичного контакту, від насиченості кожної хвилини мовчанням і очікуванням, забуваючи, що «мовчання ‒ невід’ємна частина спілкування, і не існує без нього слів, багатих змістом» (Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній день суспільних комунікацій, 24.01.2012). ЗМІ можуть допомагати в спілкуванні, коли вони дозволяють людям ділитись своїми історіями, залишатись у відносинах з тими, хто далеко, дякувати і просити пробачення, роблячи зустріч наново можливою. Щодня відкриваючи цей життєдайний центр, яким є зустріч, цей «живий початок», ми будемо використовувати технології мудро ‒ а не дозволяти, щоб вони керували нами. Також і в цій сфері батьки – перші вихователі. Але не можна їх залишати самих. Християнська спільнота покликана до того, щоб їм допомагати, щоб вони могли навчити своїх дітей жити в середовищі спілкування згідно з критеріями людської гідності та загального блага.
Сьогодні перед нами стоїть заклик вчитись наново розповідати, а не тільки виробляти і споживати інформацію. Це напрямок, до якого нас підштовхують впливові і цінні засоби масової комунікації. Інформація є важливою, але цього не достатньо, бо дуже часто вона спрощує, протиставляє різниці і різні погляди, наполягаючи на тому, щоб зайняти позицію тієї чи іншої сторони, замість того, щоб сприяти погляду разом.
Підсумовуючи, варто сказати, що родина також не є об’єктом, про який передаються думки, чи територією, на якій ведуться ідеологічні битви ‒ а виступає середовищем, в якому вчимось спілкуватись в близькості, і суб’єктом, який комунікує, є «комунікуючою спільнотою». Вона є спільнотою, яка надає допомогу, святкує життя і є плідною. Коли це усвідомимо, ми матимемо можливість побачити, як родина продовжує бути багатим людським ресурсом, а не проблемою чи інституцією, яка переживає кризу. Медіа часто схильні показувати родину як абстрактну модель, яку можна прийняти або відкинути, захищати або атакувати, а не конкретну дійсність, в якій живеться. Або так якби це була якась ідеологія когось одного, спрямована проти ідеології когось іншого, а не місцем, в якому ми всі вчимося, що означає спілкуватись в любові, яку отримуємо і даємо. Щодо нашого досвіду ‒ то це означає розуміння, що наші життя переплетені в один сюжет, що є різні голоси, але кожен з них незамінний.
Найпрекрасніша родина – це головна дійова особа, а не проблема, це та родина, яка вміє спілкуватись, несучи свідчення краси і багатства відносин між чоловіком і жінкою, а також стосунків між батьками і дітьми. Ми не боремось, захищаючи минуле, а терпляче і з довірою працюємо у всіх середовищах, в яких живемо щодня, щоб будувати майбутнє.
Ватикан, 23 січня 2015
Вігілія свята св. Франциска Сальського
FRANCISCUS PP.
Переклад Ельвіри Ковальчук для Католицького Медіа-Центру
About The Author
