Проповідь Папи Франциска на Святій Месі у Морелії 16.02.2016

Існує приказка, яка говорить так: “Скажи мені, як ти молишся, і я скажу, як ти живеш скажи мені, як ти живеш, а я скажу, як ти молишся”; тому що, розповідаючи, як ти молишся, навчуся віднайти живого Бога, а розповідаючи як живеш навчуся вірити в Бога, який молиться, бо наше життя говорить про молитву, і молитва, говорить про наше життя, бо наше життя говорить про молитву, і молитва говорить про наше життя – такими словами Папа Франциск розпочав проповідь підчас Меси у Морелії, столиці штату Мічоакан, у вівтрок, 16 лютого.

Молитва повчає, як вчимося ходити, говорити, слухати. Школа молитви – це школа життя і школа життя – це місце, де проводимо школу молитви.

Ісус хотів ввести своїх в таємницю Життя, таємницю Свого життя. Показав їм, як їсть, спить, як зціляв, проповідував, молився, показуючи, що означає бути Сином Бога.

Запросив їх розділити Його життя, Його близькість, щоби були з Ним, дозволив їм торкнутися тіла життя Отця. Чинить, щоб вони досвідчили його погляд, силу, новизну промовлти: “Отче наш”. В Ісусі це вираз не має “присмаку” повтору. Навпаки, смак життя, досвід автентичності. Він знав, як жити, молитися і молитися живучи, кажучи: “Отче наш”.

І Він запросив нас зробити те ж саме. Наше перше покликання це досвідчити цю любов, милосердного Отця нашого життя, нашої історії. Перше покликання приведе до цієї нової динамічної любові, синівства. Наше перше покликання -це навчитися говорити “Отче наш”, сказати “Авва”.

“Горе мені, якщо не буду евангелізувати!”, говорить Павло, ” горе мені! Тому що євангелізація – продовжував він, – це не слава, а необхідність (1 Кор 9,16). Нас запросив брати участь у Його житті, в божественному житті: горе нам, якщо ми не розділяємо цю участь, горе нам, якщо ми не свідки того, що ми бачили і чули, горе нам. Ми не є і не хочемо бути робітниками божественного, ми не хочемо і не бажаємо ніколи використовувати Бога, тому що ми запрошені брати участь у його житті, ми запрошені, ввійти в Його серце, серце, що молиться і живе, кажучи: “Отче наш”. Що це за місія, якщо не говорити нашим життям: “Отче наш”?

Це наш Отець, ми звертаємося щодня молячись: не дозволь нам впасти в спокусу. Ісус так робить. Він молився, бо ми – його учні – вчора і сьогодні – не впасти в спокусу. Якою може бути одна зі спокус, в яку можемо впасти? Якою може бути одина зі спокус, не тільки бачити реальність, але жити? Спокуса може прийти з оточення влади багато разів через насильство, корупцію, наркобізнес, презирство до гідності людини, байдужість перед стражданням? Спокуса, що ми знову стикаємось з цією реальністю, яка, здається, стала системою непереборною?

Я думаю це можна підсумувати одним словом – (резиґнація). Зіткнувшись з цією реальністю, диявол може подолати нас одним із його найулюбленіших видів зброї: відставкою (резиґнацією). Відставкою (резиґнацією), яка паралізує нас і нам заважає не тільки йти, але і здійснити подорож; відставка (резиґнація), яке не лише лякає нас, але яка також обкопує (ізолює) нас в нашій “захристії” і фальшивій безпеці; (резиґнація), яка не тільки заважає нам проголошувати, але і пригнічує наше молитву хвали. Відставка (резиґнація), яке не тільки заважає нашому погляду в майбутнє, але і присікає наше бажання ризикувати і змінювати. І тому, “Отче наш, не введи нас у спокусу”.

Наскільки добре для нас, щоб використовувати наші спогади, коли ми спокушувані. Наскільки це допомагає нам поглянути на “матеріали”, з яких ми зроблені. Не все починається з нас, і не все скінчиться з нами, і дійсно нам корисно озирнутися на своє минуле переживання, яке привело нас туди, де ми знаходимося сьогодні.

І згадуючи це, ми не можемо не помічати когось, хто любив це місце так сильно, хто зробив себе сином цієї землі. Ми не можемо не помічати, що чоловік, який міг сказати про себе: “вони забрали мене з трибуналу і поставили мене на чолі духовенства за мої гріхи. Мене, марного і зовсім не спроможного виконати такі великі зобов′язання; мене, який не знав, як користуватися веслом, вони вибрали мене першим єпископом Мічоакана” (Васкес Васко де Кірога, Пастирські листи, 1554).

З вами, я хотів би згадати цього євангелізатора, перше відомого як “іспанець, який став індіанцем”.

Положення індіанців Purhépechas, яких він описав як “проданих, принижених і безпритульних у магазинах, підбираючих огризки хліба з землі”, будучи далеким від спокуси мляво піти у відставку, принесло успіх у розпалюванні його віри, зміцненні його співчуття і надихнуло його здійснити плани, що були “ковтком свіжого повітря” на тлі настільки паралізуючої несправедливості.

Біль і страждання його братів і сестер стали його молитвою, і його молитва привела до його відповіді. Серед індіанців він був відомий як “Тата Васко”, що в мові Purhépechan значить, батько, тато, татко…

І це є до цієї молитви, до цього виразу, що Ісус кличе нас.

Батько, тато, татко… не введи нас у спокусу резигнації, не введи нас у спокусу втратити нашу пам’ять, не введи нас у спокусу забути наших старійшин, які вчать нас своїм життям сказати “Отче наш”.