Проща до Майданека «Скріплюймо віру свідченням мучеників»
11 квітня під гаслом «Скріплюймо віру свідченням мучеників» відбулася щорічна проща до концтабору «Майданек» (Польща) – місця ув’язнення та мученицької смерті блаженного Омеляна Ковча, покровителя душпастирів Української Греко-Католицької Церкви. У ній взяли участь прочани зі Львова, Івано-Франківська та Стрия. Серед паломників були і студенти Львівської духовної семінарії Святого Духа. Стрийську єпархію представляли: синкел єпархії о. Михайло Коцуровський, сотрудник парафії Святих апостолів Петра і Павла у м. Стрию о. Маркіян Колібек, сотрудник парафії Покрови Пресвятої Богородиці с. Гірське Миколаївського району о. Іван Василишин.
«Отець Омелян Ковч був не звичайною людиною, є свідчення людей, які завдячують йому своїм життям, – сказав отець Стефан Батрух, парох греко-католицької парафії у м. Люблін, – Його постать вражає. У концтабір він потрапив, бо безстрашно захищав євреїв, коли до них прийшло велике терпіння. Родина, близькі, Андрей Шептицький все робили для його визволення. Коли він про це довідався, то звернувся до них, аби припинили всі старання, заявивши, що його місце у концтаборі. Тут його покликання, тут він проводив душпастирську діяльність. Він порівняв концтабір з небом! Не всі священики, які були ув’язнені, так виявляли своє покликання! І у цьому винятковість о. Омеляна Ковча. «Тут я бачу Бога – Бога, який однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей» – говорив о. Омелян Ковч. За своє жертовне життя, ревне служіння Богу його називали парохом Майданека. 27 червня 2001 р. був проголошений блаженним».
Отець Михайло Коцуровський провів історичну паралель між сьогоденням України та Другою світовою війною: «Отець Омелян Ковч жив у дуже складний час, але він завжди залишався справжнім українцем. І сьогодні, коли прийшла небезпека, потрібно брати приклад з таких постатей, вчитися жити так, щоб зберегти людську гідність і продовжувати жити далі. Він захищав українців від поляків, згодом – поляків від радянського режиму і допомагав євреям рятуватися від німців. Бачимо, що сьогодні також доводиться протистояти проявам шовінізму, російській пропаганді. Тут, у Майданеку, були відсутні будь-які людські права і зараз нас хочуть зробити рабами у своїй державі. Омелян Ковч захищав людську гідність. Він був тим, хто своєю силою віри та молитвою вселяв надію у перемогу добра і здорового глузду. Так і сьогодні, молитва й віра має стати рушійною силою у боротьбі за незалежність України та спокій в суспільстві».
Відповідальний за діяльність паломницького центру св. Якова Стрийської єпархії УГКЦ брат Олег Ружилович розповів, що цьогоріч її приурочили 70-й річниці з дня смерті Омеляна Ковча та 130-літтю з дня його народження. Він народився 20 серпня 1884 р. у с. Космач, а загинув 25 березня 1944 р. у Майданеку. «Це виняткова постать – греко-католицький священик, довголітній парох Перемишлян, батько шести дітей, опікун Пласту, капелан Української Галицької армії. Був ув’язнений у тюрмі на Лонцького у Львові та у концтаборі «Майданек», де таємно душпастирював і підтримував в’язнів. На честь блаженного священномученика Омеляна Ковча названо одне з перехресть міста Любліна. Ми, українці, маємо плекати та шанувати пам’ять про непересічні постаті (такі, як о. Омелян Ковч), що залишили вагомий слід не тільки на Батьківщині, а й в історії інших народів. У книзі доньки отця – Анни-Марії Баран-Ковч – «За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча», що побачила світ у 1994 можна ознайомитися з тернистим шляхом священика та його родини. Папою Іваном Павлом ІІ його возведено до лику блаженних. У Майданеку священик отримав номер 2399. Отець Омелян до останнього дня життя сповідав та причащав в’язнів концтабору, про що було знято новітній польський фільм «Парох Майданека», – розповів бр. Олег.
Після Панахиди учасники прощі вирушили на екскурсію «Слідами о. Омеляна Ковча». В часи Другої світової війни Майданек – німецький концентраційний табір та табір смерті на території Польщі. Майданек – єдиний музей в Європі, у якому донині збереглися оригінальні газові камери. Аналогічні в Освенцімі реконструювали. Через його горнило пройшло близько 300 000 в’язнів з 26 держав, з них – більшість євреї та поляки. Левову частку також складали українці, росіяни і білоруси (переважно радянські військовополонені). Вважають, що у таборі було вбито 80 000 осіб.
Минає 69 років після закінчення Другої світової війни та тільки ступивши на територію концтабору, землю просякнуту людькою кров’ю та окроплену слізьми, стає моторошно. Поряд з гігантським кам’яним пам’ятником відчуваєш себе мурахою, яку в будь-який момент можуть розчавити. Довкола – колючий дріт, дерев’яні наглядові вежі, бараки. Коли про це читаєш у книжці, чи дивишся у кінострічці – одні відчуття й зовсім інші емоції переживаєш коли опиняєшся в епіцентрі «фабрики смерті», як влучно охрестили Майданек. Адже, тут, на околиці польського міста Любліна – у 1941-1944 роках вчинялися найстрашніші злочини проти людства.
Наш польський гід Дорота спокійним і приглушеним голосом розпочала екскурсію. Усі принишкли, мов боялися потривожити цей цвинтар душ. Проходимо слідами в’язнів: від так званої перукарні та купальні до крематорію де спалювали людей. Не покидає відчуття, що за плечима блукають тіні замордованих, відчуваєш запах смерті, хоча звідки ми можемо знати, як вона пахне. Відтепер у свідомості його зафіксовано, а образ бранців уява малює після побаченого й почутого, як безмовну тінь у смугастій робі, на обличчі тільки очі наповнені страхом і міцно стиснуті бліді вуста. Переходячи від бараку до бараку, зростає емоційна напруга, перехоплює подих і навіть серце перестає битися чи навпаки калатає так, що його можуть почути інші. Мозок готовий вибухнути, а здоровий глузд відмовляється сприймати інформацію. Виходжу з крематорію ледь жива. Навколо голубе небо, зелена травичка, навіть щебечуть пташки. У пам’яті виринув вірш Василя Стуса. Хоча його написано у 1976 році та ніби про Майданек.
Довкола мене – цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп’ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй – віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.
Перші концентраційні табори з’явились наприкінці XIX століття під час англо-бурської війни. Британці вирішили ізолювати бурів, аби ті не допомагали партизанам. «Концентрували» переважно жінок і дітей, більшість яких, через вкрай погане харчування та хвороби були приречені на смерть. Цю ідею взяли на озброєння під час Першої світової. Та довели до досконалості Радянська Росія й Третій Рейх. Спочатку Гітлер наказав організувати виправні табори для певних категорій – комуністів, гомосексуалістів, циган, євреїв, єговістів. А з початком військової експансії концтабори поповнили в’язні з окупованих країн та військовополонені. Табір у Люблені було створено за наказом Гітлера восени 1941-го. Тут планували розмістити близько п’яти тисяч полонених. Однак згодом вирішили збільшити до 50 тис. Перші бараки збудували в межах тодішнього міста. Та після планового розширення табір винесли за межі Любліна – нині це околиця, три кілометри від історичного центру. На майже ста гектарах збудували однотипні бараки, розбиті на п’ять відокремлених колючим дротом зон. Сьогодні на пам’ять нащадкам залишилась лише одна.
Вже в грудні 1941-го в Майданеку розмістили перші 20 тисяч радянських військовополонених. За місяць через нелюдські умови перебування живими залишилось 500. Спершу бараки не утеплювались, не мали навіть нар. Люди спали на підлозі. Не було туалетів. Ті, що з вікнами – бараки адміністрації. Для полонених віконця були зроблені в гребені даху. Також були бараки-майстерні, там переважно шили одяг для армії. У жіночій зоні матерів утримували разом з дітьми, аби вони не думали про втечу чи заколоти. До середини 1942-го року у таборі розміщувалось біля 250 тисяч чоловік – це удвічі більше, ніж мешкало тоді в Любліні. Городяни як могли допомагали в’язням. Цивільний уряд міста регулярно передавав до Майданека продукти та ліки. З весни 1942-го Майданек перекваліфікували на «табір смерті». У квітні людей почали знищувати у газовій камері. Технологія була відпрацьована: новоприбульців спочатку сортували. Здорових мили та дезінфікували. Хворих, старих та немічних одразу відправляли до сусіднього приміщення. Двері зачиняли і пускали газ. За процесом споглядали через віконечко (на кшталт будки кіномеханіка). Труїли газом Циклон Б. Між іншим його винахідних – Фріц Габер – єврей за національністю, змушений був до смерті переховуватися від нацистів. Чимало родичів хіміка загинули у концтаборах.
Через рік у Майданеку будується крематорій. На відміну від деяких інших таборів – окремо від камер. Тож загиблих для «утилізації» переправляли через весь концтабір. Безпосередньо в пічки крематорію тіла переносились зондеркомандою з в’язнів. Після спалення рештки передивлялися на спеціальному столі, аби повибирати золоті коронки. Попіл використовували як органічні добрива на навколишніх полях. Загальна оцінка кількості людей, що пройшли через Майданек різняться. Радянські джерела називають цифру в півтора мільйони. З них знищено 360 тис. Європейські історики кажуть про 300-360 тис. в’язнів та 230 тис. жертв. Більшість із загиблих – євреї. 23 липня 1944 року Майданек захопили радянські війська. Після евакуації вцілілих полонених на готовій виробничій базі негайно розгортається концтабір НКВС. Деякий час німецька табірна інфраструктура служила для фільтрування вже радянських в’язнів перед їх етапуванням на Урал та до Сибіру.
Розповіла Дорота й про меню та розпорядок дня в’язнів Майданека. Підйом о 5.00-6.00 год. з прибирання у бараках, відтак, сніданок; табірний збір-перевірка; формування робочих загонів. З 6.00 до 18.00 – праця; обід; праця. О 18.00-21.00 – вечеря; загальні табірні збори; вільний час. 21.00-5.00 – сон. На сніданок – відвар із зілля – 0,5 л; обідали зупою з лободи і на вечерю хліб або картопля – 200 г, кава (з жолудів і цикорію) – 0,5 л. Після такого раціону навіть дорослі чоловіки важили по 35-40 кг.
Під час огляду музейної експозиції у дерев’яних бараках найбільш гнітюче враження справляють гори взуття. Збереглося 23 тисячі черевиків (10 тисяч із них законсервовані). Видовище не для слабодухих. З-поміж купи старого взуття помічаєш дитяче, бо у Майданеку загинуло багато дітей до 14 років. Неможливо без сліз дивитися і на інші експонати виставки: ляльки, одягнені у робу ув’язненого, понищені часом іграшки, різні особисті предмети людей, які тут загинули, чорно-білі світлини – німі фіксатори жаху, облич полонених… Дізналися й такий факт, що з Майданека вивезли близько 750 кг волосся з якого Вроцлавська тамтешня фірма виготовляла тканину для пошиття одягу солдатам рейху.
3 листопада 1943 року – найкривавіший день в історії Майданека. Протягом одного дня, за наказом Гітлера, у концтаборі розстріляли 18 тисяч євреїв. Зранку усіх в’язнів-євреїв почали зганяти до ровів. Наказували лягати вздовж рову (кожен наступний ув’язнений лягав головою на спину попередньому). Група есесівців (близько 100 осіб) вбивала людей пострілом у потилицю. Під час цієї нелюдської розправи голосно грала класична музика – задля приглушення безперервних кулеметних черг та крику полонених. Нацисти назвали цей день операцією «Ернтефест» (з німецької – «Свято збору урожаю»).
Восени 1944 року Майданек оголошують меморіальним музеєм. Нині екскурсійний маршрут простягається на 5 км. Починається екскурсія із перегляду документальних фільмів, а закінчується біля Мавзолею, який згодом побудували неподалік від крематорію. Під його дахом лежить гора людського праху, перемішаного із землею, а на поверхні досі видніються уламки кісток. І напис: «Наша доля для вас – пересторога»….
Наталія КАРПЕНКОВА.
Фото автора Стрий-Люблін-Стрий
Джерело: http://stryi.ugcc.org.ua
About The Author
