Просто бути разом

Чи можна організувати соціальне служіння силами невеликої парафії невеликого містечка? А села? Виявляється, що для Бога і для нас, коли йому довіряємо і не боїмося роботи, насправді немає нічого неможливого. Ключ простий – захотіти побачити людські потреби навколо себе. Тобто озирнутися…

Ірина МАКСИМЕНКО

Нещодавно у Фастові на Київщині було розформовано дитячий будинок. Тамтешнім діткам завжди допомагало багато християн – зокрема, і вірні греко-католицької парафії св.Димитрія Мироточця разом із своїми пастирями – священиками Віталієм Марцинюком та Олегом Лучкою. Основними цілями такої допомоги була адекватна соціально-психологічна адаптація дітей, створення для них атмосфери спільноти та піклування, а також відкриття їм цікавого, діяльного та різноманітного християнського життя. Так тривало понад шість років, і тепер ця діяльність принесла різноманітні плоди – зокрема, вже на Житомирщині.

Курс на відновлення довіри

Як зауважує о.Віталій Марцинюк, в цьому служінні від початку було важливо відновити довіру до духовенства, підірвану ще від радянських часів. А також організувати все так, щоби парафія брала активну участь у допомозі потребуючим. Звісно, не обійшлася справа і без жертводавців – багато людей та організацій, довіряючи пастирям, не шкодують часу й грошей, щоби підтримувати їхні задумки.

Мене зацікавило, а як реагували фастівські парафіяни на те, що в їхній спільноті триває інтеграційна праця, спрямована на зближення між дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах, та їхніми дітьми? Виявилося, вкрай позитивно. Більш того – вдається організувати виховний процес так, щоби діти вчилися одно від одного, і то добрих речей.

Родина родин

Сьогодні доброчинна діяльність громади св.Димитрія триває. Більш того, ті діти, яким вони допомагали колись, досі не чужі ані парафії, ані священикам – із ними контактують, продовжують працювати та приходити на допомогу. Звісно, все це діється у співпраці з міським соціальним центром, яка налагоджена давно і добре. “Все” – це і табори, і організація свят та канікул (а також просто вільного часу), й інша посильна допомога, яка вже охоплює більше потребуючих дітей – не тільки тих, які юридично чи фактично позбавлені батьківської опіки або догляду, але й, наприклад, дітей-переселенців із зони АТО.

Інший напрямок, важливий для Фастова – потребуючі родини з дітьми. Акумулюючи пожертви благодійників (зокрема, це небайдужі мешканці столиці), о.Віталій спілкується з сім’ями, організовує для них допомогу (продуктами харчування, організацією відпочинку і т. д.). Це робиться через особисте спілкування та відвідування – адже люди потребують не лише матеріальної підтримки, але й уважного ставлення й чуйності. Тут вдається діяти спільно з районним та міським центрами в справах неповнолітніх. Співпраця допомагає виявляти потреби, часто невидимі сторонньому оку. Зокрема, якщо в сім’ї є дитина з особливими потребами та фізичними обмеженнями.

“Почуваюсь потрібним…”

Ще в дитбудинку в Фастові о.Віталію допомагав о.Олег Лучка, який отримав там перший досвід спілкування з дітьми, позбавленими батьківського піклування. І ось о.Олег отримав власне призначення до парафії села Вербівка (Ружинський р-н на Житомирщині). Тут священик у почав цікавитись малозабезпеченими сім’ями, одночасно дбаючи про те, щоби мати можливість їм допомогти.

Так два роки тому о.Олег вперше потрапив до сусіднього з Вербівкою села, де знаходиться дитячий будинок. Перша зустріч з директором і колективом закладу відбулася успішно, всі були відкритими на співпрацю. Священик отримав дозвіл приходити й спілкуватися з дітьми. Вихователі та діти прийняли о.Олега тепло і по-дружньому. Звісно, за чотири роки служіння священик досвідчив і багато дитячих слабкостей, але радості від нього отримує набагато більше: “Це служіння дає дуже багато сили, бо я почуваюсь для них потрібним”.

А можна до вас на плечі?..

Загалом труднощів в подібній діяльності вистачає, в першу чергу це матеріальна база та час. Все інше знайти легше. 2015 рік став для о.Олега важливим, бо вдалося започаткувати співпрацю з благодійним фондом. Так стало можливостей допомагати будинку загалом і конкретним дітям. Але все забувається, коли під час виїзду тебе обнімають дитячі руки, а від усміхненої малечі лунає: “А коли Ви ще до нас приїдете?”

Від помешкання отця до дитбудинку – 75 км. І присвячувати дітям час вдається лише після праці на парафії, а також організовуючи окремі цілеспрямовані поїздки. Тим не менш, могти щось зробити для малечі – велика радість для священика, яка сповнює його і допомагає ще більше усвідомлювати своє покликання. Тактика цієї праці проста – просто бути поруч. Спілкуватися, гратися, їсти смаколики… Буття разом міняє і наповнює миром. Адже діти рідко бачать священика так близько, щоби могти залізти йому на плечі, обняти, посміятися разом чи то пожалітися, ба й зауваження отримати чи пораду.

Не замкнені

Про що говорять діти зі священиком? Про різне. Про те, хто такий Бог і як молитися. Про те, куди можна поїхати і що таке Різдво. Щоби було веселіше, о.Олег привозить до дітей гостей – священиків, монахів та монахинь, семінаристів, молодь. Цього року вдалося навіть зробити для малечі “Веселі канікули з Богом” спільно з парафією, а це нові знайомства й друзі. Це шанс побути в суспільстві між людьми, а не замкненими в будинку. Аби можливостей було більше, о.Олег й надалі шукає жертводавців. Допомагають і благодійні організації, і просто люди доброї волі.

Наприкінці я спитала отця Олега, який би рецепт він порадив священику, який тільки планує стати на шлях допомоги дітям. Виявилося, основні компоненти – просто “йти” та “працювати”. Забути про таке, як “не вистачить часу”, “не вмію – не знаю”. Додати трохи жертовності й щирості (діти це дуже відчувають), ревну молитву та особисту зацікавленість. І просто бути разом, не забуваючи, що й вихователі потребують уваги й духовної опіки.

Вперше опубліковано в “Католицькому Віснику” №15, 2015