Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Дев’ятнадцята неділя

Євангеліє

Лк.6, 31–36

«І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»

У цьому Євангелії Господь подає «золоте правило». Як ми чинимо іншим, так інші чинять нам. Як ми ставимось до ближніх, так і даємо право їм ставитись до нас. Коли придивитись до нашого життя, то ми завжди маємо претензії до когось: хтось не так подивився, не так сказав, не так відреагував, не так до нас поставився. Ми дуже болюче сприймаємо вчинки інших щодо нас. А дуже легковажимо нашими вчинками щодо інших. Нам дуже боляче, коли нас ранять, але ми одночасно дуже часто завдаємо болю і ран іншим.

Тому сьогоднішнє правило, яке дає Господь, золоте: що ми хочемо, щоб нам робили, то і ми робімо іншим. Хочемо, щоб нам прощали – і ми прощаймо, хочемо, щоб нас любили – і ми любімо. Якщо не хочемо, щоб нам чинили прикрості – і ми не чинімо, не хочемо, щоб нас принижували – і ми не принижуймо. Бо що ми робимо, то й інші будуть робити для нас.

Апостол

2 Кор. 11, 31–12, 9

«Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсилі».

Ніхто з нас не хоче почуватись безпорадним, слабким, немічним. Кожен хоче бути певним себе, своєї постави, особистості, але ця наша певність завжди є обмеженою. Бо коли вона здобута, то на обмеженому нашому досвіді, обмеженому розумінні, обмежених знаннях. І скільки ми б не здобували, все завжди є обмеженим і суб’єктивним.

Повнота певності приходить тоді, коли ми живемо в Господі. Ми можемо почати довіряти Богові, коли почуємось немічними, безпомічними. Бог є той, Який може нам допомогти, дати, але ми маємо почутись тими, які потребують Його допомоги. Поки ми цього не відчуємо, Бог не може нас насильно змінити чи ощасливити. Лиш тоді коли покличемо в безпорадності, Бог може прийти з своєю поміччю і силою!

+Венедикт