Сестри Служебниці в підпіллі
Життя богопосвячених осіб у часи підпілля Української Греко-Католицької Церкви нагадувало життя звичайних радянських людей. Сестри Служебниці, які мешкають у Стрию, пригадують, що доводилось одягатись у світський одяг, працювати на різних роботах і жити поодинці в орендованих квартирах. А проте, вони не зрікалися чернечих обов’язків: катехизували, доглядали хворих, допомагали священикам.
Сестра Служебниця Юліана прийшла до монастиря 15-літньою дівчиною. До Стрия переїхала з Долинського району Івано-Франківщини. Працювала на «швидкій». Вранці ходила до сестер на молитву, вдень – на роботу, ввечері поверталася на квартиру, бо жити в підпільному монастирі було небезпечно. На Службу Божу вона, як і багато інших греко-католиків, ходила до костелу – тричі на тиждень. Рідше відправляли Святу Літургію по хатах.
«Служили звечора і навіть о четвертій-п’ятій годині вночі. Хата сестер також слугувала для богослужінь. Туди, звідки я є, приїжджав священик з Ходорова – о. Антоній Бучацький, він помер ще в підпіллі. У великі свята вспівав обслужити 4 села. Приїжджав о. Микола Малярчук десь із Тернопільщини, о. Лопатинський, о. Максимець. Я їхніх імен не пам’ятаю, тоді ніхто того не питав. А священика ніколи не називали “отець”, а казали: “наш вуйцьо” або “дідуньо”, – розповідає сестра Юліана.
Сестра Маркіяна (в миру – Ярослава Шмедило) тепер називає себе «старою церковною панею». Після підпілля не стала жити в монастирі через стан здоров’я, але зберігає свої монаші обіти і навіть, спираючись на паличку, обходить хворих і сиріт, прислуговує в катедральному храмі Стрия. «Я родом із Рави-Руської. Німці нас переселили в 1942 році у Тернопільську область, село Ридодуби. Там нас помістили в будинки євреїв, яких повбивали. В тім селі я ходила до школи, потім приїхала в Стрий до цьоці і залишилася тут жити», – провадила сестра Маркіяна.
Обидві сестри зі вдячністю пригадують отця-професора Єроніма Тимчука (ЧСВВ), який навчав їх і семінаристів основних богословських наук. «Він мав римське богослов’я, був вже в літах, приходив до хати, де збиралися питомці, і так тихенько подавав науки, починаючи від катехизму, устрою церкви, етики, і до богослов’я, правд віри, догматики. Деколи, як приїду з роботи, то якась лекція йде, а він каже: “Ходи, Славцю, послухаєш, будеш знати”, – пригадує сестра Маркіяна. З того періоду в неї залишився зошит з конспектами основних лекцій, який питомці підпільної семінарії переписували від руки, і так навчалися.
Пані Ярослава працювала на склозаводі і старалася не вирізнятися з-поміж інших. «Я була така радянська жінка, а дехто казав, що я баптистка, бо, як обід, всі посходяться, жартують, а я собі йду десь біля кущика, та й молюся “Богородице Діво” чи “Ангел Господній”».
КГБ знав, що діється в переповнених людських хатах за зачиненими дверима та заслоненими вікнами, кажуть Служебниці. Не раз, просто посеред Літургії, вдиралися з обшуком. «До мене прийшли якраз на Святого Миколая, – пригадує сестра Юліана. – Забрали багато книжок і викликали на допит. Я відпиралася, що сама не є монахинею і інших не знаю. Так нас учили говорити професор Тимчук і настоятелька сестра Ольга Сольчаник».
Деякі з сестер Служебниць були піддані репресіям ще в 1940-х роках. На початку 1980-х посилилися арешти підпільних священиків. У цій хвилі за допомогу греко-католицьким отцям сів до в’язниці римо-католицький священик – отець Вернард, який служив у стрийському костелі. «Він, о. Августин (прізвища не пам’ятаю) і ще о. Бернард Міцкевич, який вже помер, обслуговували наших вірних, – розповідає сестра Юліана. – Як треба було когось посповідати, то ми брали римо-католицького священика і йшли з ним у лікарню, він там сповідав наших українців. Вдавали, що то приїхав до хворого родич. Якщо людина була прикута до ліжка, то сповідалася тихенько в палаті, а як могла ходити, то прогулювалися лікарняним коридором і нібито розмовляли»,– додає сестра Служебниця.
«Моє служіння в підпіллі як монахині було: священикам варити їсти, кому знайти квартиру, кому випрати сорочку, кому чим іншим допомогти, – провадить сестра Маркіяна. – Одного разу я прийшла з роботи, а коло хати, де сестри мешкали, позбиралося багато людей і кажуть, що міліція за кимось шукає. Виявляється, що за тим стареньким професором ЄронімомТимчуком, а він же нас учив: “Ви не страхайтеся, що будете говорити, а Дух Божий буде говорити за вас”. І то була дійсно правда. Я їх гарно зустріла. Кажу: “А-а, то міліція йде! Нас і на заводі міліція береже! Будь ласка, заходьте, сідайте”. Вони ж на старенького професора показують: “А то хто?”. – “Та то мій вуйко”. – “До побачення”, – кажуть. Я ж їм: “Прошу ще до нас завітати”. Вони оглянулися і кажуть: “Ми ще не чули, аби нас хто так приймав”. Більше не приходили. А якби була настрашилася, пропали б – вони пізнають по устах, по вигляді», – каже сестра.
Священики, зі слів монахинь, вдавалися до різних робіт, аби приховати свій сан, деякі навіть збирали трави до аптеки. «Вони всі працювали на роботі, а вечорами переписували конспекти з викладами», – пригадують сестри Служебниці.Є багато цікавих прикладів, як Бог їх оберігав. «Якось отець-професор Тимчук приїхав до своєї сестри, яка також була монахинею, а йому кажуть: “Отче, тікайте, бо міліція їде і робить обшук!”. Професор одягає зачовгані штани, куфайку, бере папірос в руки і йде органам назустріч. “Візьміть до Львова”, – каже. Ті відповіли: “Садись!”».
До чернечої родини сестер Служебниць в часи підпілля належали: настоятелька Ольга Сольчаник, Марія Сольчаник, Агнета Грись (відбувала заслання), Макрина Цибрій, Онуфрія Маїк, Кипріяна Шабакевич, Йосафата Свінчак. «Підпілля не було таке дуже страшне, як нині говорять, – підводить сестра Юліана. – Люди були більш організовані, дружні, співчутливі і щирі».
Юлія Овсяник
About The Author
