Складні запитання: поминання покійних

На чому ґрунтується поминання покійних на 9-й, 30-й, 40-й день?

Таїнство Хрещення, тобто народження «від води і від Святого Духа», залучає людину до вічного життя, паростком якої стало воскресіння Ісуса Христа. Цілющий потік, який проходить через життя охрещених, не висихає із закінченням їхньої земної мандрівки, тому що, як свідчить заупокійна Літургія, «у вірних Твоїх, Господи, життя переображається, але не віднімається, і, коли руйнується його земне житло, воно знаходить на небесах обитель вічну». Від початку існування, визнаючи спільність всього містичного тіла Христа, «Церква мандрівників з великим благоговінням шанувала пам’ять покійних, і, оскільки свята і благочестива думка молитися за померлих, щоб вони звільнялися від гріха (пор. 2 Макк 12, 45), вона возносить за них заупокійні молитви». Насамперед це заупокійна Літургія. Євхаристійну жертву за покійних Церква приносить для того, щоб через спільність усіх членів Тіла Христового одні отримували духовну допомогу, а інші – розраду в надії.

Християнські літургійні молитви за померлих, що беруть початок з найдавніших часів, свідчать про віру в те, що есхатологічна євхаристійна трапеза і є істинний християнський refrigerium, що можна витлумачити як «місце прохолоди і спочинку».

У різні епохи і відповідно до різної культурної та обрядової сприйнятливості сформувалася традиція специфічних днів, коли особливо проявляється молитовна пам’ять про спочилих у Христі.

Церква приносить євхаристійну жертву за покійних не тільки з нагоди поховання, але і на третій, сьомий і тридцятий дні, а також у річницю смерті. 2 листопада Церква завжди має Літургію за всіх покійних вірних, за них також моляться на Літургії годин. Але і щодня як на Літургії, так і на Літургії Вечірні, Церква молиться за померлих, щоб Господь упокоїв їх у Своєму світлі, мирі та блаженстві. Так, Друга євхаристійна молитва говорить: «Пам’ятай братів і сестер наших, покійних у надії воскресіння, і всіх спочилих у Твоєму милосерді, і прийми їх у світло лиця Твого».

Звідки ж взялися саме третій, сьомий, тридцятий дні та річниця? Ці часи згадуються в найдавніших літургійних книгах, наприклад, в Гелазіанському сакраментарії, VIII століття, але містить у собі більш ранні літургійні тексти римського обряду. У них пропонується здійснювати пам’ять про померлого на третій і сьомий день і в річницю смерті.

Помісні Церкви знали й інші встановлені дні для поминання покійних, про що свідчить, наприклад, похвальне слово святого Амвросія, вимовлене на сороковий день з дня смерті Феодосія. Він каже, що одні дотримуються третього і тридцятого днів, а інші – сьомого і сорокового.

Згідно з Апостольською постановою (IV століття), на Сході було прийнято поминати покійного на третій, дев’ятий і сороковий день з моменту смерті. В основу такого хронологічного порядку, який походить від вавилонських астрологічних концепцій, лягло переконання, що душа блукає біля тіла покійного впродовж трьох або дев’яти днів після смерті, поступово віддаляючись від нього аж до сорокового дня, коли нарешті вона відходить до своєї остаточної долі. Такі ідеї проникли в грецькі та римські язичницькі звичаї. Так, римляни приносили похоронні пожертви на дев’ятий день (новендіале).

У християнському Римі та в християнській Африці традиційними днями поминання стали третій день, сьомий і тридцятий. Ця традиція ґрунтувалася на Святому Письмі. По-перше, Ісус воскрес із гробу на третій день, у Старому Завіті також є згадка про певні дні поминання: Йосип дотримувався семиденного трауру за покійним батьком Яковом, про що йдеться в Книзі Буття (50). У книзі Сираха теж згадується про звичай плакати над покійним сім днів (Сир. 22). Число «сім» пов’язане з суботнім відпочинком, що символізує також відхід в інший світ (про це є згадки у св. Августина); Аарона і Мойсея народ оплакував тридцять днів. Саме довкола цих біблійних згадок вишикувалася літургійна традиція поминання покійних, причому для різних категорій покійних були встановлені різні дні поминання. Так, згідно з Гелазіанським сакраментарієм, за монахів служили заупокійну Літургію на третій, сьомий, дев’ятий і тридцятий день, а за іншими джерелами – тільки в день поховання і на третій день; за доброчесного мирянина служили Літургію на третій день, а іноді також на дев’ятий і тридцятий, а за грішника, який покаявся, – або на тридцятий, або на сьомий день, причому його рідні повинні були дотримуватися семиденного посту.

Особливе значення завжди мав євхаристійний спомин покійних у річницю смерті або в річницю поховання. Тоді як язичники святкували день народження покійного (dies natalis), для християн цим днем – dies natalis – було народження у Христі, який і відзначали літургійно. Про це говорить Тертуліан: «Oblationes pro defunctis, pro natalicis, annua die facimus». Про те ж свідчить св. Амвросій.

Крім процитованого Гелазіанського сакраментарія, третій, сьомий, тридцятий дні та річниця як дні євхаристійного поминання покійного засвідчені в інших латинських літургійних документах, наприклад, в Додатку до Григоріанського сакраментарію, в Римському міссалі 1570 року, в Римському міссалі 1962 року.

У сьогоднішньому Римському міссалі відсутня вказівка на певні дні поминання покійного, крім річниці. Однак це не перешкоджає літургійним поминання згідно з помісними звичаями, які відображаються також у літургійних посібниках єпископських конференцій.

Але в Церкві на Заході збереглася і традиція дев’яти днів поминання, яка стосується кончини Римського Папи: заупокійні Літургії за померлого Папу відбуваються впродовж дев’яти днів.

Таким чином, традиційні дні поминання в Церкві на Заході існують відповідно до літургійної наступності та пояснюються насамперед біблійними міркуваннями. Ймовірно, більш глибоке коріння цих традицій і символіки чисел треба шукати в дохристиянських звичаях. У будь-якому випадку, зв’язок поминання покійних у певні дні з будь-якими уявленнями про стан душі після смерті не є частиною віровчення Католицької Церкви.

Що стосується православного звичаю поминати покійних у певні дні, то, швидше за все, вони мають таке ж походження, хоча, як бачимо, на Сході традиція склалася дещо інакше. Пояснюючи традицію дев’яти і сорока днів, православні священнослужителі наводять одкровення, дане св. Макарію Олександрійському. Згідно з цим одкровенням, «коли на третій день буває в Церкві приношення, то душа померлого отримує від ангела, що її стереже, полегшення в скорботі». У цьому свідченні докладно описується стан душі впродовж певної кількості днів після смерті. На дев’ятий день, відповідно до цього одкровення, душа після поклоніння Богові та споглядання раю вирушає в пекло, де їй показують муки, приготовані для нечестивих. Душа залишається там ще тридцять днів, а на сороковий день Суддя визначає їй відповідне місце. «Отже, правильно робить Церква, роблячи поминання про покійних», – підсумовує св. Макарій Олександрійський.

Згідно з католицьким віровченням, викладеним у Катехизмі Католицької Церкви на основі Святого Письма та багатовікового учительства Церкви, душа отримує відплату в момент смерті. Суть цього приватного суду над померлим – «у співвіднесенні його до Христа, або через очищення, або через безпосередній вступ у вічну радість, або через негайне прокляття навіки» (1022). Таким чином, немає жодних підстав вважати, що існують певні відрізки часу, впродовж яких душа блукає поблизу тіла або ж перебуває після розлучення з тілом у певному невизначеному стані.