Служіння молитви. Бенедикт XVI про своє зречення

«Я би дійсно мусів переживати, якби не був переконаний у тому, що сказав на початку свого понтифікату, що я лише простий і смиренний робітник у Господньому винограднику», – цими словами вислужений Папа Бенедикт XVI відповів на запитання журналіста Еліо Ґверрєро про те, як він відчитав знаки, які трапилися в день його зречення і для декого здавалися зловіщими.

Згаданий журналіст є автором книги-біографії Бенедикта XVI, яка з’явиться на полицях книгарень наприкінці серпня. Під час редагування книги, зустрічаючись з вислуженим Папою, він записав з ним коротке інтерв’ю, присвячене зреченню з Петрового служіння.

Ваша Святосте, відвідуючи востаннє Німеччину, Ви сказали: «Неможна зректися Бога». Та також: «Там, де Бог, там є майбутнє». Чи не було Вам прикро залишити все під час Року віри?

Звичайно, мені залежало на тому, щоб довести до завершення Рік віри та написати енцикліку про віру, яка повинна була завершити шлях, розпочатий з Deus caritas est. Як казав Данте, любов, яка рухає сонце та інші зорі, підштовхує, веде нас до присутності Бога, Який дарує нам надію і майбутнє. В ситуації кризи найкращою поведінкою є стати перед Богом з прагненням віднайти віру, щоб могти і далі прямувати життєвою дорогою. Зі Свого боку, Господь з великою радістю приймає наше прагнення й дарує нам світло, яке провадить нас життєвим паломництвом. Таким є досвід святих, святого Івана від Хреста і святої Терези від Дитяти Ісуса. Однак, на 2013 рік були призначені численні завдання, які я не почувався в силах довести до кінця.

Що це були за завдання?

Зокрема, вже була визначена дата Всесвітнього Дня Молоді, що мав відбутися влітку 2013 року в Ріо-де-Жанейро у Бразилії. Щодо цього я мав два чіткі переконання. Після досвіду подорожі до Мексики і Куби я вже не почувався в стані здійснити таку вимогливу подорож. Крім того, згідно з установками, залишеними Іваном Павлом ІІ щодо цих днів, фізична присутність Папи була незамінною. Неможливо було думати про телеміст чи інші форми, надані технологіями. Також і це було обставиною, задля якої зречення стало моїм обов’язком. Врешті, я мав упевнену віру в те, що навіть без моєї присутності Рік віри звершиться добре. Віра, у дійсності, – це благодать, великодушний Божий дар віруючим. Тому, в мене було стійке переконання в тому, що мій наступник, як це пізніше підтвердилося, однаково приведе до доброго завершення згідно з Господньою волею ту ініціативу, яку я розпочав.

Відвідуючи базиліку на Коллемадджіо в Аквілі, Ви поклади паллій на вівтар Целестина V. Чи можете сказати, коли прийняли рішення про те, що мусите зректися виконування Петрового служіння задля добра Церкви?

Подорож до Мексики і Куби була для мене дуже гарною і зворушливою під різним оглядом. У Мексиці мене вразила зустріч із глибокою вірою численної молоді, досвід їхнього радісного захоплення Богом. Одночасно, я був вражений великими проблемами мексиканського суспільства та заанґажуванням Церкви у пошук, відштовхуючись від віри, відповідей на виклики бідності й насильства. Немає, натомість, потреби згадувати про те, як на Кубі я був вражений, побачивши як Рауль Кастро бажав провадити свою країну новим шляхом, але не перериваючи тяглости з минулим. Також і тут мене дуже вразило те, як мої співбрати в єпископстві намагаються знаходити орієнтири для цього важкого процесу, посилаючись на віру. Але тоді ж, однак, я повністю відчув обмеження своїх фізичних можливостей. Насамперед, я усвідомив, що в майбутньому вже не зможу переносити трансокеанські перельоти задля проблеми часових поясів. Очевидно, я обговорював ці проблеми зі своїм лікарем, доктором Патріціо Поліскою. Ставало дедалі яснішим, що я вже не зможу взяти участь у Всесвітньому Дні Молоді в Ріо-де-Жанейро влітку 2013 р., бо цьому ясно заважала проблема різниці часу. Відтоді я в доволі короткому проміжку часу мусів прийняти рішення про дату свого відходу.

Після зречення багато-хто уявляв середньовічні картини, супроводжувані сенсаційними заявами та гучними обвинуваченнями. Настільки, що оглядачів застало зненацька, майже розчарувало, Ваше рішення залишитися в межах Святого Петра, відійти до монастиря Mater Ecclesiae. Як визріло це рішення?

Я неодноразово відвідував монастир Mater Ecclesiae від його заснування. Я часто приходив туди, щоб відслужити Святу Месу для монахинь, які там по-черзі проживали. Востаннє перед зреченням я там був, беручи участь у святкуванні річниці заснування Згромадження Сестер Візиток. Свого часу Іван Павло ІІ вирішив, що дім, який раніше використовувався як помешкання для директора Радіо Ватикану, повинен стати місцем споглядальної молитви, своєрідним джерелом живої води у Ватикані. Знаючи про те, що тієї весни завершувалося трирічне служіння в цьому монастирі сестер візиток, до мене прийшло усвідомлення, що це могло би стати місцем, де я міг би по-своєму продовжувати служіння молитви, для якого Іван Павло ІІ призначив цей дім.

Не знаю, чи Ви бачили те фото кореспондента ВВС, на якому зображено, як в день Вашого зречення блискавка вражає купол базиліки святого Петра. Для багатьох ця картина була знаком занепаду, навіть приходу кінця світу. Тепер мені спадає на думку: в той час, як очікували оплакування переможеного чоловіка, розтоптаного історією, бачу перед собою спокійного і сповненого довіри мужа…

Я абсолютно згідний. Я би дійсно мусів переживати, якби не був переконаним у тому, що сказав на початку свого понтифікату, що я є простим і покірним робітником у Господньому винограднику. Я від початку знав про свої обмеження і приймав їх, як завжди намагався це чинити протягом свого життя, в дусі послуху. Так, були більші чи менші труднощі понтифікату, але також не бракувало благодаті. Я розумів, що все те, що я повинен робити, я вже не міг робити сам, і, таким чином, я був майже змушений віддатися в Божі руки, ввіритися Ісусові, з Яким, крок-за-кроком, пишучи свою кригу про Нього, відчував зв’язок давньої і дедалі глибшої дружби. Далі, в цьому була присутня Божа Матір, Мати надії, Яка була надійною опорою в труднощах і близькість Якої я завжди відчував, проказуючи святу вервицю та відвідуючи Марійські санктуарії. Врешті, були святі, мої товариші в мандрівці життям: святий Августин і святий Бонавентура, мої духовні вчителі, а також святий Венедикт, гасло якого: «ніщо не ставити перед Христом», ставало мені дедалі ближчим, та Ассізький бідняк святий Франциск, який першим відчув, що світ є дзеркалом творчої любові Бога, від якої ми походимо і до якої прямуємо…

Отож, лише духовне утішення?

Ні, мій шлях не був супроводжуваний лише згори. Я щодня отримував численні листи не лише від великих цього світу, але також і від смиренних простих людей, які хотіли повідомити мені про свою близькість і молитву за мене. З цього, також і під час важких моментів, походили довір’я та впевненість у тому, що Церкву провадить Господь, і що можу повернути в Його руки той мандат, який Він мені вручив у день мого обрання. Зрештою, ця підтримка не припинилася і після мого зречення, за що можу лише дякувати Господеві та всім тим, які висловили й надалі висловлюють мені свою любов.

У своєму прощальному слові до кардиналів 28 лютого 2013 року Ви вже відтоді обіцяли послух своєму наступникові. Тим часом, у мене склалося враження, що Ви запевнили Папи Франциска також людяність та щирість. Якими є стосунки з Вашим наступником?

Послух моєму наступникові ніколи не піддавався дискусії. Але крім того, існує почуття глибокого сопричастя і дружби. В момент його обрання я відчув, як і багато інших людей, спонтанне почуття вдячності Божому провидінню. Після двох Пап, що походили з Центральної Європи, Господь, так би мовити, скерував погляд на Вселенську Церкву, запрошуючи нас до ширшого, ще більш католицького сопричастя. Я особисто був глибоко зворушений надзвичайною людяністю Папи Франциска щодо мене. Відразу після обрання він намагався зателефонувати до мене. Ця спроба була невдалою, і він мені відразу зателефонував після зустрічі з Вселенською Церквою в лоджії базиліки Святого Петра, і промовляв до мене надзвичайно щиро. З того часу він мене обдарував чудесними батьківсько-братерськими стосунками. До мене часто надходять маленькі подарунки та власноручні листи. Перед тим, як вирушити у тривалі подорожі, Папа завжди мене відвідує. Людська зичливість, з якою він до мене ставиться, є для мене особливою ласкою на цьому останньому етапі мого життя, за яку я йому можу бути лише вдячним. Те, що він говорить про відкритість до людей, не є лише словами. Він їх впроваджує в життя зі мною. Нехай же Господь, у свою чергу, дасть йому щодня відчувати Свою зичливість. Про це прошу Господа, молячись за нього.