«Служіння священиче тут, на Сході, вкрай відрізняється від служіння на Західній Україні» – о. Йосиф Щур, ЧСВВ

Про діяльність василіян на Харківщині, міжконфесійний діалог та про служіння священика розповідає о. Йосиф Щур, ЧСВВ, настоятель монастиря в смт. Покотилівка.

Як нам відомо, громада у смт. Покотилівка, що біля Харкова, святкує свій ювілей (20 років). Розкажіть будь ласка історію заснування громади і василіянського монастиря на цих теренах.

Із благословенням Блаж. Мирослава на обслугу вірних Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні 12 серпня 1994 році, в смт. Покотилівка Харківського р-н, Харківської обл. була заснувала місійну станицю Покрову Пресятої Богородиці з метою поширення Божого слова серед вірних Східної України. Засновником і першим настоятелем був о. Онуфрій Репецький, ЧСВВ, який ще в досить молодому віці приїхав на Схід і ревно взявся до праці. Спочатку Провінція придбала житловий будинок в смт. Покотилівка по вул. Інтернаціональна 115, але через декілька років будинок продали та купили в 2000 році інший, ближче до центру, неподалік від желізно-дорожної зупинки та маршрутно-транспортної магістралі по вул. Тімірязева 17, де і зараз знаходяться храм та монастир. На придбаній території розпочалося будівництво храму вмістимістю до 200 осіб, яке закінчилося в 2002 році, за проектом Столяревського Ю. П. Статут Храму був зареєстрований Головою Харківської обл. держ. Адміністрації 23 листопада 2007 року, а затверджений Екзархом Донецько-Харківським Вл. Степаном Меньком 21 жовтня 2007 року, а 21 грудня 2009 р. Б. протоігумен нашої Провінції о. Йоанікій Чверенчук, ЧСВВ, затвердив статут монастиря, а 05.02.2010 р. Б. Державний комітет України у справах національностей та релігій зареєстрував Статут Монастиря Покрови Пресвятої Богородиці. Останні 4 роки храм і Монастир досить сильно змінилися зовнішньо, були проведені ремонтно-ландшафтні роботи, заміна опалення, перекриття даху на храмі й монастирі ще тривають по сьогодні. Отож цього року 12 жовтня ми святкуємо 20 років від заснування, 20 років невтомної праці на Сході України.

З якими труднощами Ви як молодий священник зустрілисть на цій парафії?

Мене було призначено до Покотилівського монастиря влітку 2009 року, а із першого вересня 2010 року і по сьогодні виконую служіння настоятеля. Служіння священиче тут, на Сході, вкрай відрізняється від служіння на Західній Україні. Це постійне перебування з людьми, це вияв окремої уваги до кожного, хто переступає поріг храму. Просто відслужити Св. Літургію і зачинити храм – цього вкрай мало, потрібно спілкуватися, разом молитися та полюбити кожного. Так, це, на перший погляд, важко, але тільки завдяки саме такій практиці ми ніколи не відчули себе самотніми і самі бачили, як стрімко зростала парафія і приходили щоразу нові люди. Тут раніше було тяжко під будь-яким аспектом, це вкрай незручні умови для життя, холодно в монастирі, не було що їсти, а також тиск та постійна знеслава з боку домінуючої Православної Церкви спричинювали важке випробування, та ми продовжували робити свою справу, саме те, до чого нас покликав Господь: служити Богові і людям якісно, бо саме якість служіння є запорукую нашого тут успіху!

Як розвивається міжконфесійний і міжцерковний діалог на цих теренах?

Останні два роки досить позитивно розвивається діалог із іншими Церквами. Постійно відбуваються різні спільні моління за єдність Церков та мир в Україні. Особливо хочу відзначити Православну Автокефальну Церву на чолі із Архиєпископом Ігорем Ісіченком, який часто є ініціатором моління та діалогу. Як ми часто кажемо, нас об’єднало горе, тому і тут також це горе, яке приносить біль Церквам, Україні і кожній людині, є тим стимулом до ще більшої єдності та співпраці, бо саме в єдності наша сила.

Як Ви вважаєте, що найбільше потребує людина, яка приходить до цього монастиря і храму?

Наш монастир за всі роки активної праці на Харківщині та в окрузі набрав досить доброї слави. Нас люблять і шанують практично всі, тут до монахів ставляться із пошаною, монах – це лікар, який має лікувати душу, очищати та уздоровляти її силою Ісуса Христа. До нас постійно звертаються люди, які переживають горе, біль, це інколи одержимі злими духами, хворі внаслідок якогось прокляття чи ворожіння, особи із алкогольною і наркотичною залежностями та просто ті, які загубилися, розчарувалися в житті й шукають Бога. Отож, здебільшого це такі особи, які потребують спілкування і молитви, тому в нас у монастирі є багато молитви на уздоровлення, як спільних, так і приватних молитов (вичиток). Більша частина парафіян храму – це особи, які із вдячності Богові за отримані ласки залишаються при монастирі й постійно відвідують його.

В деяких східних областях України греко-католицька Церква зазнає, так би мовити, «переслідувань». Чи таке мало місце у цій громаді?

Щодо переслідування, то скажу так: воно мало раніше дуже велику силу, а тепер трапляється менше. Ми інколи чуємо тут, як говорять люди, що ми, наша Церква, – це секта, на запитання звідки вони це взяли, відповідають, що сказав так православний батюшка… Це направду боляче, але все ж таки ми бачимо, що є люди, які перед тим, як говорити, приходять, цікавляться нами і радикально змінюють своє рішення. Мене особисто завжди цікавило це питання: чому Церква, яка говорить голосом Христа, так може негативно висловлюватися і вчити того ж людей про іншу Церкву? Але всі ми є люди, які покликані до святості, тому напевно ще не дуже наблизилися до Бога, щоби вирватися із цього суто ринкового розуміння-конкуренції, ми не фірми, які виробляють один і той же продукт, ми маємо бути єдині, об’єднані Христом, в такій єдності ми зможемо говорити як одне ціле… Надіюся і молюся, щоби так і було.

Яку роль священик і Церква повинні відіграти на територіях, де відбуваються бойові дії?

Відповідаючи на це питання, зацитую нашого Блаженнішого Святослава, який сказав, що там, де вірні, там і їх Церква. Це направду так, бо Церкву творять вірні, ті люди, які об’єдналися навколо Христа. Роль Церкви, це молитися, говорити про мир, закликати до єдності і бути поряд із тими, хто страждає, є хворим, чи одиноким. Зараз наша Україна переживає нелегкий час, особливо тут, на Сході України, відчувається цей біль і страх війни. Наші священики є постійно із тими, хто зараз захищає наше із Вами майбутнє, бо Україна є нашою матір’ю, яка зараз потребує захисту її дітей.

Ваші побажання для прихожан храму і для усіх українців…

Коли мене просять щось побажати, то я зазвичай не можу спинитися і бажаю дуже всього багато, але сьогодні зміню традицію і насамперед хочу всім подякувати. За останні роки ми стали рідними, створилася щира і добра парафіяльна родина. Ми разом подолали дуже багато всяких проблем, починаючи від суто побутових, закінчуючи особистими, духовними, але це минулося, бо ми були разом і слухали єдиного пастиря, яким є Христос. Зараз, коли відповідаю на Ваше питання, у мене виринають постатті багатьох людей, і всім кажу: щиро дякую за підтримку, пошану, допомогу у здійсненні багатьох справ, щира подяка нашим добродіям і жертводавцям із різних куточків України та за її межами. Без допомоги ми б не змогли здійснити всі поставлені на нас завдання. Також, користуючись нагодою, щиросердечно запрошую всіх на святкування 20-тиліття від заснування монастиря, також до цього свята буде посвячено новий престіл, тетрапод та проскомидійник, які ми завдяки підтримці наших добродіїв та Провінційній Управі змогли замовити і виготовити! Прямуймо завжди вперед, ніколи не зупиняймося, любімо один одного цією щирою Христовою любов’ю, а також вміймо подякувати Богові за все… і все у нас буде дуже добре!

Розмовляв бр. Роберт Ленів, ЧСВВ