Сьогодні пастир повинен пахнути порохом

Отець Олександр Коцюр, настоятель римо-католицької парафії у Голозубинцях на Хмельниччині, неодноразово їздив у зону АТО: і як військовий капелан, і як волонтер завозив допомогу. Парафіяни та інші благодійники збирають в зону бойових дій не лише їжу, одяг та медикаменти. Військовим передавали і прибори нічного бачення, а минулого разу завезли автівку. Останнім часом також активізували допомогу вимушеним переселенцям з Донбасу.

Отець Олександр переконаний, що там, де триває війна, священики необхідні.

І волонтерство, і капеланство, й інше служіння там змішуються. Просто є відчуття, що там зараз потрібно бути. Для одних треба бути волонтером, для інших — просто співрозмовником, тим, кому можна виговоритися, а ще для інших — священиком. Поки ми розвантажували машину з допомогою, з десяток людей підходили і просили про благословення та молитву. Ми разом молилися відразу біля машини.

Під час перемир’я ведеться вогонь. Але не з нашої сторони. Там перемир’я ніколи немає. Воно є тільки для людей, які дивляться телевізор, а по ньому кажуть, що буцім триває перемир’я. А фактично, то його в зоні АТО не буває. Інколи зменшується інтенсивність боїв. Можливо, це більше пов’язано з перервою між гумконвоями, а не з перемир’ям.

Якщо в зону АТО їде священик, то нехай він буде священиком. Капелан не може бути бійцем. Він бореться на своєму фронті. Там існує величезна потреба у священиках. Люди, на чиїх очах хлопців розривало на шматки, побратими яких заживо згорали, чиїх друзів в упор розстрілювали з завідома установлених позицій, дуже потребують священика. Вони не можуть їсти, тільки курять і п’ють. Багато хто після таких подій трохи «сідає на стакан».

Але з іншого боку ці молоді хлопці можуть і вміють воювати. Вони вже мають трохи інший склад мислення, інший стиль ведення бойових дій. Вороги не можуть їх прорахувати. Дуже багато молодих командирів рятують життя своїх бійців. Я знаю таких, які виводили 100 чоловік за собою. І пацани лишилися живими.

Церква повинна бути присутня в АТО. Папа сказав, що пастир повинен пахнути своїми вівцями. То чому той самий пастир не повинен пахнути порохом? Він повинен бути з людьми, яким потрібен. Це виклик сьогодення для Церкви. У тих умовах немає різниці якого ти віросповідання. Мені здається, що найкращий екуменізм сьогодні — на фронті.

Коли бачиш очі цих молодих пацанів, то вже інакше не можеш, не можеш не їздити, не можеш не допомагати. Він стає з тобою говорити, ще ні про що не сказав, а очі вже наливаються слізьми. Багато хто пережив особисту трагедію. Наприклад, хлопцеві, який з перших днів брав участь у бойових діях ще як партизан, дружина зрадила з сепаратистом. Їй так вигідніше жити, тому чоловіка вона покинула і забрала з собою дитину.

З раба не буде вільного. Зараз потрібен дуже довгий процес перевиховання. Людей на сході України постійно переконували, що вони працюють на західну Україну, що вони годують Україну. І зараз на цьому зіграли. Хоча не всі на сході хотіли до Росії. Ті, що хотіли, вже давно виїхали. Хоча часто до Польщі чи до нас у західні області. Але більшість мешканців не мали взагалі жодної позиції. Та часто це не їх вина. Лише тепер вони побачили, що приносить «рускій мір».

Прикро, що для багатьох людей в Україні «війна ще не настала». Є такі, яким все одно, аби в них не стріляли. Але варто задуматися, що, можливо, все це діється, тому що ми могли до цього допустити. Бо нас це ніби не стосується. Але таким ставленням вони пускають агресора далі. Хай порівняють Слов’янськ мирний і яким він був під терористами. Дебальцевого зараз взагалі нема. Замість будинків розрухи. Я би цим байдужим сказав: хай поїдуть подивляться в очі дітям, які залишилися без батьків, хай подивляться в очі зґвалтованих жінок. Хай не забувають.

Я дуже добре знаю, що таке страх. Коли їдеш і не впевнений, що повернешся. Тут немає сентиментів і романтики. Так, я посповідався, їду, молюся. Але страх є.

Ми всі перед Богом будемо відповідати за те, що робили. Хто б це не був: чи єпископ, чи я, чи хтось інший — всі ми станемо перед Богом і будемо відповідати за виклики часу. Бути милосердним і чинити милосердя — це перший поклик Бога. Це те, що ми маємо робити зараз. А хто б сумнівався у тому, чи повинен християнин бути на війні, пропоную перечитати Катехизм Католицької Церкви, де говориться про захист миру: ККЦ 2307-2317.

Юлія Завадська