Спілкування як простір спасіння: точка зору Йозефа Ратцінґера

23 січня 2015 року в римській академії Святого Альфонса відбулася презентація книги о. Клаудіо Бертере «Особистість і спільність. Перспектива Йозефа Ратцінґера». Пропонуємо вашій увазі фрагменти з презентації кардинала Герхарда Мюллера, префекта ватиканської Конгрегації віровчення.

Протягом більше п’ятдесяти років з ім’ям Йозефа Ратцінґера пов’язують оригінальний погляд на єдине ціле систематичне богослов’я. Його праці об’єднують в собі наукові богословські знання з образом живої і вистражданої віри. Як наука, що має своє природне місце в Церкві, богослов’я показує нам особливе покликання людини як творіння і образу Божого. У своїй науковій діяльності Йозеф Ратцінґер завжди вмів черпати зі свого чудового знання історії богослов’я і догм, переданого в просвічуючій манері, підкреслюючи божественне бачення людини, на якому все ґрунтується.

Для того щоб зробити це бачення доступним для багатьох, богослов’я використовує унікальні лексичні та лінгвістичні засоби, через що важкі для розуміння пересічного читача теми не сприймаються як складні технічні роздуми, – і значить, не призначені для всіх, – а залишаються прозорими у своїй внутрішній лінійності. У центрі всього цього знаходиться воля Божа говорити до кожної людини і Його слово, яке є світлом, що просвічує кожну людину (пор. 1 Івана, 9).

За довгий шлях від кінця античності до сучасності жоден єпископ і богослов не залишив на тему віри, богослов’я та питання про природу Церкви глибших праць, ніж святий Августин. Він присвячував себе проблемам віри з палким і впевненим натхненням людини, яка твердо знає про Бога і про спасіння, яке дається нам в Ісусі Христі. Божа благодать допомагає людині розуміти віру не як просту теоретичну побудову, але як зустріч з живим Богом, яка відбувається в серці кожної людини. Оскільки людина є «істота соціальна», то християнство по суті і в першу чергу є стосунками між людиною і людиною, а не між людиною і якоюсь моральною ідеєю або об’єктивним духом закону, або наукою, культурою, релігією і філософією.

Віра – це стосунки людини з Ісусом, а через Нього – з Богом і, тим самим, це живе спілкування з тими, хто належить Йому в Церкві, як спільноті віри, надії і любові. Особистість людини розвивається у спілкуванні з особистістю матері, батька, братів і сестер, друзів і наставників, а не з абстрактною ідеєю батьківства, з функціональним планом навчання, зі структурами системи освіти або академічною університетською системою. Відносини між людьми завжди преважають над сферою матеріального, щоб людина «не втратила свою душу».

У своєму поглибленому вивченні богослов’я святого Августина Йозеф Ратцінґер вловив, серед інших фундаментальних і взаємопов’язаних аспектів, складний вимір євхаристійного підходу еклезіології до Церкви як до зримої оком будови:

«Не існує окремого вчення про Євхаристію і окремого вчення про Церкву, але вони обидва є одним і тим же. Церква народжується і перебуває в благодаті того факту, що Господь повідомляє Себе людям, входить в спілкування з ними, тим самим викликаючи їх до спілкування один з одним. Церква є спілкування Бога з нами, яке в той же час створює справжнє спілкування між людьми. Тому Церква завжди твориться навколо вівтаря».

Стосунки з Ісусом є визнанням серцем Його особистості в ім’я любові. І ця любов, природно, розуміється не як просте почуття на противагу історичним джерелам, які підтверджують Подію, яка є джерелом цієї любові. Тут любов означає прийняти когось іншого без будь-яких умов; вона означає відчувати, що цей інший визнає і повністю приймає безоглядно того, хто любить його. Ісус є не тільки ілюстрація, зразок, – Він є перш за все donum, дар. Ми живемо в Бозі в тій мірі, в якій Він живе в нас. Тому зустріч у дусі любові з Ісусом є спокутування: не тільки тому, що ми, як творіння, намагаємося ототожнити себе з Богом, а й тому, що Бог ототожнює Себе з Своїми створіннями, полюбивши нас ще коли ми були грішниками (див 1 Ів 4 , 10-16).

Безліч окремих тверджень, що стосуються християнського бачення людини, можуть бути зібрані і систематизовані в маріології таким чином, щоб вона могла сприйматися як конкретна антропологія. Якщо ми не будемо зводити благодать до простого твердження, що Бог примирився з нами, але станемо сприймати цю благодать як Його реальну появу нам, і, отже, як зміну нашого становища стосовно Нього, то ми повинні обов’язково говорити про відповідь людини. Цією відповіддю є сама людина в своїй відданості Богу. Оскільки Бог в Своєму Само-повідомленні, є початком і змістом нашого само-ствердження по відношенню до Нього, то це само-ствердження, втілене в життя нашою свободою, є справжньої згодою і справжньою співпрацею в задумі спасіння.

Однак ця співпраця полягає не в завершенні рятівної причинності, яка виходить від Бога, так само як і не перебуває в автономній діяльності, що виходить з нашого боку.

У випадку Пресвятої Богородиці, її співпраця в задумі відкуплення може полягати в тому, що Вона приймає це спасіння добровільно, по благодаті, через віру. Таким чином, Своєю свободою Марія сприяє тому, щоб Само-повідомлення Бога досягло людини. Виходячи з цього, в залежності від іпостасного союзу Ісуса Христа – в Якому маємо перед собою досконале і повне Само-повідомлення Бога і його прийняття людиною – Пресвята Діва Марія є перший плід і ідеальне представлення само-повідомлення, прийнятого Богом. І це є свого роду компендіум, тобто, стислий виклад задуму спасіння.

Отже, ми не можемо просто сказати, що Бог зі Своєю ініціативою спасіння йде до нас, і що ми повинні відповісти Йому, розраховуючи на наші власні сили: в такому разі Бог і людина були б поставлені на один і той же рівень. Істина тут скоріше полягає в тому, що Бог є наш Творець: Він повідомляє Себе нам таким чином, що наша тварна природа динамізується (тобто, їй надається особлива енергія) і піднімається на трансцендентальний рівень щодо Нього, в силу Його ж благодаті. З цього випливає, що компендіум спасіння – це не просто Само-повідомлення Бога, але Само-повідомлення Бога, прийняте нами добровільно, вільно і в отриманій благодаті. Пресвята Діва Марія не сприймає послання їй благодаті як приватне релігійне діяння: це Боже Само-повідомлення і є місце і мета спасіння. Чим більше людина є святою і в благодаті, тим більше вона відкрита для суспільства і відчуває свої зобов’язання стосовно нього. Богословська антропологія, особливо в своїй квінтесенції в маріології, служить для пізнання найбільшої і непорушної істини: Бог став людиною заради того, щоб ми – через людяність Ісуса Христа (як Глави і Тіла) – брали участь в житті тринітарної Божої любові. В участі у Божественному житті проявляються особливі відносини з окремими іпостасями Божественних Осіб.

Подібно до того, як Пресвята Діва Марія, Матір Божа, через віру стала дочкою Отця, матір’ю Сина, Слова, що стало плоттю, а також храмом і Нареченою Святого Духа (пор. Апостольська Конституція Другого Ватиканського собору Lumen Gentium, п. 53), так і всі віруючі покликані стати у Христі синами і дочками Бога. У вірі і в учнівстві Христос, можна сказати, засвідчений перед світом. Всі віруючі, будучи храмами Духа Святого, покликані до дружньої і потаємної любові до Святого Духа.

У своїй вражаючій книзі о. Клаудіо Бертере переходить до аналітичного огляду основних аспектів, щоб потім знову з’єднати їх в ефективному заключному резюме. Ці аспекти, ставлячись конкретно до області антропології, визначили кінцеву мету його натхненного дослідження богословських праць Йозефа Ратцінґера.

Початкове Само-повідомлення Бога в творінні та Його прийняття з боку духу і свободи людини не мало б ніякого значення, якби історія Бога з людьми не перебувала в одкровенні Бога як змісту, який доповнює Його ж творіння. Бог створює світ і повідомляє Себе людині, щоб бути і правити як Бог, понад усе і в усьому (пор. 1 Кор 15, 28). В історії спасіння стає маніфестом також таємниця Триєдиного Бога, коли втілене Слово Боже, посередник і нова Людина Ісус Христос, робить з грішника «нову людину», «що відновлюється для пізнання за образом свого Творця» (Кол 3, 10). Але духовна природа і творіння, що схильне до любові, знаходять своє звершення тільки в участі в тринітарному пізнанні Бога і в участі в любові Божественних осіб Отця, Сина і Святого Духа.