Суспільний запит на попа

Днями один чоловік, який напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на інформації про майбутню презентацію книги «Війна барокових метафор» гнівний коментар. Суть його зводилася до того, що українським єпископам не годиться порпатися в давній полемічній літературі, а треба спільно протистояти московським батюшкам, котрі заполонили Україну.

Підозрюю, що цей, тепер уже колишній, друг, здивувався б, почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в змаганні з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим опонентам нищити ідентичність Української, Київської Церкви.

Чим завжди відрізнявся справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у нашому національному середовищі самостійним представником світу інтеліґенції. Нерідко самотнім, приреченим на конфлікт із панівною верствою, особливо чужинецькою. За умов бездержавности Київська Церква виступала остоєю національного буття, а її священик – чи то в єдності з Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним лідером місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести хатнє господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.

Ще на початку 1990-х рр. один мій добрий знайомий із числа колишніх дисидентів, що тоді активно займався політикою, популярно пояснював мені релігійну політику незалежної України як він її розумів:

– Нам не треба священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи вміли писати. Нам треба такого батюшку, який би міг побити вікна московському попу, позрізати замки в церкві, захопити храм.

Отже, національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але чомусь за наступні 25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв український церковний сегмент, так і не стали домінувати в релігійному житті. Більше того, Православна Церква усіх юрисдикцій почала втрачати реальну, не соціологічну, суспільну довіру. В масовій свідомості утверджується аналогічний до російського стереотип «попа-заробітчанина», нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й дбати про власну кишеню та про суспільний статус.

Останній рік у медійному просторі України активно визискується скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом Мстиславом Гуком. Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із УПЦ-КП. Але чомусь не згадується, що лобіювала одіозного священнослужителя одна радикально патріотична організація, яку, очевидно, влаштовує саме такий образ церковного діяча.

Епатажний образ безпринципного й малоосвіченого попа-п’яниці, гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний простір не лише тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий типаж. І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах, тиснеться в його храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба щось швиденько освятити й податися геть. Бо виявилося, що суспільству потрібен не духовний лідер, а виконавець, готовий сумлінно виконати замовлення, не обтяжувати повчаннями й не контрастувати стилем свого життя з деґрадованим довкіллям . Тільки ж що матиме такий типаж спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..

арх.Ігор Ісіченко