Святий Димитрій: свідчення всупереч посаді

Ми багато разів писали і роздумували про святих, а також і про святість. Описували як приклади окремих людей, так і святість, як явище, в цілому. Ми говорили про різних осіб: рибалку Кифу, котрий став «першим серед рівних» у колегії апостолів – Петром; ревнителя юдаїзму і переслідувача християн Савла, котрий став проповідником Христа для поган – «апостолом народів» Павлом; двох повій на ім’я Марія, одна із котрих – Магдалина стала рівноапостольною і сподобилась першою бачити Воскреслого Христа, а друга – Єгипетська – стала великою вчителькою монашої аскези; алкоголіка Мета Талбота, котрий навернувся і став святим; простого сільського дяка Володимира Прийму, котрий віддав своє життя за віру і є покровителем мирян УГКЦ. Святі – це найрізноманітніші люди. Ми говорили також про те, що слово «святий» не є антонімом слова «грішник». Всі, що перелічені вище, були грішниками. Їх об’єднувало одне – те, що (перефразовуючи святого Августина) можна сформулювати так: «Вони поставили Бога на перше місце, і все решта стало на свої місця».

Сьогодні ми молитовно вшановуємо пам’ять святого мученика Димитрія. Його історія відрізняється від історій святих, котрі описані вище, разом із тим, вона на них дуже подібна. Не будемо детально описувати життя Димитрія, адже його можна легко знайти в мережі, чи на сторінках книги «Життя святих». Спробуймо біографію Димитрія проаналізувати.

В перекладі з давньоєврейської святий – «кадош» означає «інший». Оця іншість супроводжувала Димитрія вже від народження, адже народившись він одразу був іншим, оскільки іншими були його батьки. Батько Димитрія поєднував, здавалося б, непоєднуване – був чиновником римського імператора – проконсулом, по-суті – губернатором Солуні, тобто – чиновником поганського правителя, котрий активно боровся із християнством, і сам, у той же час, був віруючим християнином. Життя Святих каже нам, що в батьків Димитрія був навіть домовий храм у якому, власне, майбутній святий був охрещений. Бути християнином у імперії, котра із християнством бореться, більше того, – займати при цьому високу державну посаду – дуже непросто.

Власне багато хто із наших читачів пам’ятає щось подібне – це були звичні реалії нашого минулого, у якому багатьом доводилось жити – реалії Радянського Союзу, в котрому вважали, що «Релігія – опіум для народу». Представники інтелігенції, чиновники, силовики, чи просто члени КПРС ходили вшановувати плащаницю о 3-4 годині ночі, а вінчались і хрестили дітей або «на хаті» у підпільних греко-католицьких священиків, а якщо не знали про існування Катакомбної Церкви, то приймали треби у «державній» РПЦ, але для цього виїжджали «на дальні села» і знову ж Таїнства здійснювались або в хаті священика, або при закритих дверях у храмі. Подібним прихованим, катакомбним християнином мусив бути батько Димитрія і його мати. Попри таємне становище і високу державну посаду, вони змогли вповні передати синові скарб християнської віри, навчили його любові до Христа. До того ж навчили настільки успішно, що Димитрій, коли став проконсулом на батьковому місці і отримав від імператора завдання нищити християнство, став декларувати свою віру відкрито, більше того, став навертати до неї і співвітчизників. Очевидно, що такого «блюзнірства» імператор не стерпів. Своєрідною «честю» для мученицького подвигу Димитрія було те, що на його страті був присутній головний гонитель християн у державі – імператор. Далі було благословення на подвиг юнака Нестора, та власне, сам факт мученицької смерті.

Чого ми, сучасні українці-християни можемо навчитись від святого Димитрія? Перше і головне – маємо навчитись бути безстрашними свідками Христа. Завжди і незважаючи на кон’юнктуру. Власне μάρτυρας перекладається із грецької і як «мученик» і як «той, що свідчить».

Димитрій займав високу посаду. Очевидно, якби він не був «кадош» – іншим – святим, його чекав би інший життєвий шлях. Він міг би спокійно залишатись підпільним християнином, імператорський наказ про переслідування християн якось «заговорити», умилостивити володаря якимись поступками і змусити забути про Солунь. Так і дожив би вік. Спокійно і «не висовуючись». Натомість Димтитрій був «кадош» – іншим. На наказ переслідувати християн він відповів публічною декларацією своєї віри.

Як часто ми, сучасні християни, є несхожими на нього. Як часто ми готові поступатись правдами віри і моралі задля якихось туманних перспектив. Як часто наші посадовці готові «на камеру» відвідувати храми, в інтерв’ю постійного наголошувати на тому, що вони «віруючі», а на практиці – брати хабарі, розпилювати бюджетні кошти, брехати виборцям тощо.

Особливої уваги заслуговує одне питання. Власне ми вже говорили про те, що наші політики, в більшості, декларують себе «віруючими», «християнами» у всьому конфесійному розмаїтті, чи належними до інших релігій. Ми всі ідемо в Європу. Шлях до об’єднаного Європейського дому – шлях змін. Дуже важко міняти свою звичку брати хабарі, пиляти бюджет, не виконувати обіцянок тощо. Набагато легше прикидатись «європейцем» педалюючи питання, які не стосуються власного гаманця, але про які у Європі, а віднедавна і в Україні, зараз кричать непропорційно голосно. Навіщо припиняти красти, якщо можна підтримувати «марші», «паради», та говорити про «рівність», «толерантність» і «боротьбу із дискримінацією», паралельно впроваджуючи в українське законодавство антихристиянську та антилюдську ідеологію ґендеру. Це простіше, популістам подобається, людям, котрі мають кредитоспроможні фонди, – теж, а головне, можна звітувати про «шлях у Європу», продовжуючи суто совкове життя із його тотальною клептоманією.

У питанні пошуку балансу між «посадовими обов’язками» і власною християнською ідентичністю люди, котрі називають себе християнами, мали б наслідувати святого Димитрія – бути християнином вповні, навіть коли задля цього доведеться позбутись посади, постраждати, або померти. Димитрія це не злякало. Він залишився християнином до кінця, хоча це і коштувало йому життя. Будьмо і ми християнами не час від часу – з огляду на кон’юнкутру, але завжди!

Підготував Володимир Мамчин