УКРАЇНСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО МУСИТЬ ВІДПОВІСТИ НА ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ

Свого часу Папа Бенедикт ХVІ наголосив, що в нашій цивілізації розгоряється нова війна – війна антропологій. Це вже не війна теїзму та атеїзму, монотеїзму і політеїзму, віри і окультизму. Словом, не війна теологій, не пошук відповіді на питання, чи існує Вища Сила, чи це Єдиний Бог чи багато богів, як спілкуватися з Божественним і таке інше. Це пошук відповіді на питання, що таке людина, яким має бути суспільство, куди ми маємо рухатися як соціум.

Це попередження великого Папи і блискучого теолога якось пройшло повз вуха католицького світу, а християнського тим більше, хоча Європа тоді билась в конвульсіях ґендеризму, заливаючи навіть секуляризовану до максимуму Францію хвилями народних протестів.

Світ євроатлантичного гендеризму агресивно впроваджував у життя політику релятивізації усього – релігійної та національної ідентичності, моралі, етики, суспільних взаємовідносин, вносячи хаос у голови і душі носіїв західної цивілізації. Адже вдаючись до нападу на людську ідентичність, закладену в саму біологічну основу людини, як поділ на біологічну, а тим самим психологічну та суспільну чоловічість і жіночість, ґендеризм руйнує підвалини суспільних взаємозв’язків та фундаментальну одиницю людського суспільства – сім’ю фактично позбавляє чітких визначень.

Таке похабне ігнорування реалій антропологічних та суспільних законів не могло не породити реакції морально та ідентично зґвалтованого суспільства. Саме це безперервне ґвалтування європейських суспільств європейськими лівими і породило відповідь у вигляді зросту популярності в Європі партій пронацистського спрямування, до прикладу, Національний фронт Марі Ле Пена у Франції чи «Йоббік» у Мадярщині. Результати недавніх виборів до Європарламенту просто приголомшили невтаємничених спостерігачів. Максимально секуляризована та політкоректна Франція віддала третину своїх голосів за відверто пронациських лепенівців.

Реакція європейців, у принципі, цілком передбачувана – на пряму загрозу власній ідентичності європейці відповіли голосування за тих, хто начебто готовий цю ідентичність боронити. Начебто, бо насправді за голосними словами оборони ідентичності стоїть майже печерна ксенофобія, антисемітизм та ірраціональна віра в існування світової змови. З іншого боку, саме європейські ліві доклали чималих зусиль, щоб очорнити саме поняття національної та релігійної ідентичності, вибиваючи Європі у цей спосіб сам її фундамент – християнство, яке з повагою ставиться до ідентичності народів, до яких воно звернене.

Завдячуючи ліволіберальному просуванню релятивізму постмодерни, з її абсолютним релятивізмом, та, правда поки що на тлі культурних явищ, постгуманітаризму, європейці, позбавлені традиційної опори на свою християнську ідентичність та національні почуття, опинилися в морі хаосу, де вже немає чітко зрозумілих відповідей на фундаментальні питання суспільного буття.

До того ж, європейські церкви часто-густо замість бути твердою опорою для здеорієнтованого європейця, вважали за краще бавитися в ліберальне християнство, залишаючи народ Божий у лабетах релігійного неуцтва та віддаючи його на поталу вовкам щораз скаженішої релятивізації усього, тільки б не отримати від ліваків наклейок «мракобіс», «клерикал», «гомофоб» чи інших ліберальних страшилок.

У цьому контексті природна любов до власного суспільного колективітету: любов до власного народу, любов до своєї Батьківщини, любов до власної Церкви, – суспільна думка оцінювала не інакше як негативні.

Якщо любиш свій народ, то ти автоматично – ксенофоб, антисеміт, расист, нацист. Якщо любиш власну Батьківщину, то ти – фашист, мракобіс, ненависник інших. Якщо любиш власну Церкву, то ти – не є правдивим християнином, ти – маргінал, клерофашист, еклезіальний ексклюзивіст.

Відсутність відповідної освіти, відчуття загроженості, утиски через ідентичність – усе це спровокувало пересічного європейця так і сприймати світ: я бороню власну ідентичність, то мушу бути ксенофобом, антисемітом, нацистом.

Це, звісно, в корені неправильно і нагально потребує очищення таких понять, як націоналізм, патріотизм, клерикалізм і т.п. І, здається, недавні слова Святішого Отця Франциска, що Європа потребує допомоги християн, слід вичитувати саме у цьому контексті.

Промовляючи на недавній зустрічі до членів Спільноти св. Еґідія, Папа наголосив: «Сьогодні я кажу про Європу. Вона втомлена. Ми мусимо допомогти їй відновити сили і знайти свої коріння, бо вона відмовилася від них». Властиво у цьому напрямку мала б рухатись християнська думка Європи, якщо ми не хочемо втрати Європу, якщо хочемо попередити її сповзання у ліберальний чи нацистський тоталітаризм.

У цьому світлі не може не тішити хоча й трохи запізніла, проте конче потрібна реакція Церкви. Так 9 та 10 червня 2014 року в Люксембурзі відбулися робочі сесії Виконавчого комітету європейських Комісій Справедливість і Мир, на яких визначено, що наступною тематикою із спільними ініціативами для європейських Комісій було запропоновано «розвиток націоналізму в Європі». Поширювати розуміння та пропагування націоналізму у світлі католицького вчення, зосередженість на його позитивних складових та уникнення його негативних відображень, стане прерогативою праці європейських Комісій Справедливість і Мир в осінньому часі року та в наступному 2015 році. Звісно, хотілося б, щоб цю важливу тематику опрацювали трохи скоріше. Адже питання національної ідентичності та відповіді на нього – націоналізм, нацизм, шовінізм, расизм, космополітизм, інтернаціоналізм і т.п. – є одним з найгарячіших питань Старого континенту сьогодні.

Християнство Європи, якщо хоче вижити і бути суспільно конкурентним, мусить чітко представити перед європейськими суспільствами власну антропологію у доступній формі, презентувати суспільствам своє розуміння того, що таке людина і яке її місце у цьому світі. Інакше пересічний європеєць і надалі продовжуватиме шукати відповіді на це питання у джерелах, які спритно змішують правду з брехнею для отруєння європейського організму нечистотами шовінізму, нацизму, ксенофобії, антисемітизму, – і все це під густим соусом патологічної любові до Путіна і його політики.

У нашому українському контексті виникає також цілий ряд запитань на які, поки що, немає чітко сформульованої відповіді від українського християнства. Ба більше, у часі формування нової української ідентичності християнство могло би стати серйозним консолідуючим елементом у позитивному, стверджувальному сенсі – «ми є тими і тими», на відміну від дискурсу, який накидає українському суспільству московитська агресія – «ми не московити, ми не русскій мір». Адже ідентичність побудована на заперечені іншого, не є тривалою. Московитська агресія не може тривати безкінечно довго, і тому ідентичність, яка буде збудована на заперечені московства, або таке заперечення інкорпоруватиме у себе як конститутивний, а не похідний елемент, або з моментом згасання активної московитської агресії просто дасть тріщину і спричинить не тільки суспільний конфлікт, але й конфлікт у середині цієї ідентичності.

Саме тому на українському християнстві лежить зараз головний тягар форматування нової української ідентичності, її плекання і зросту. Якщо українські християни і цього разу не зроблять того, що мають зробити, то відповідальність за майбутню катастрофу нового українства цілком буде саме на українському християнстві. Прийшов час, щонайменше, українським християнам голосно сказати про те, якою вони бачать нову ідентичність українських громадян, яким вони бачать суспільство, як вони бачать людину і її місце у світі. Мовчання та невиразні месиджі суспільству і народові в цій ситуації є запереченням українських християнських конфесій власної християнської ідентичності. Але, окрім виразних декларативних прокламацій, потрібна і щоденна клопітка праця над тим, щоб усе українське суспільство просякло євангельським духом, інакше катастрофи не уникнути.

о. Орест-Дмитро Вільчинський