Важкі питання. Чи варто говорити хворому про його близьку смерть

Питання: Чи варто говорити хворому про його близьку смерть? Хто це повинен зроти? А якщо це дитина?

Відповідь:

Супровід людини, близької до смерть, – це непросте завдання як для її рідних, так і для медичних працівників і душпастирів. Щоб супроводжувати вмираючого, спочатку потрібно розібратися в своїх власних почуттях і емоціях по відношенню до смерті. Адже в міру наближення кінця людина, що усвідомлює це, відкриває для себе весь сенс свого життя і тим самим спонукає тих, хто поруч, також поміркувати над деякими питаннями про життя і про смерть. Смерть іншої людини для нас – не просто біологічний факт, але завжди стає одкровенням про нашу власну смерть, а значить, про нашу віру і про наше життя. Навіть якщо хвора людина помирає в оточенні близьких, в цей момент вона самотня і нагадує нам, що в кінці життя всі ми будемо самотні. Смерть нагадує про скінченість буття, про те, що ми не всемогутні, а слабкі і крихкі. Сказати людині про її близьку смерть значить повідомити їй – і собі – про поступове згасання фізичних, психічних, емоційних здібностей. Перед цим фактом багато хто вибирає шлях відкидання самої думки і розмови про смерть замість того, щоб дати ключ до її прочитання, пролити на неї світло, зробити її людяною. Звичайно, таким ключем є віра, яку супроводжує надія та відкритість до трансцендентності. Віра не усуває трагедію смерті, але дозволяє людині інтерпретувати все, з нею пов’язане, в світлі, дарованому згори. Надія не виключає мороку, але вона дає впевненість в тому, що навіть в цей момент народжується щось велике і чудове.

Найскладніший момент для тих, хто супроводжує невиліковно хворих, – це період між «вироком», тобто діагнозом, і останньою миттю. Цей період може тривати довгі місяці, і життя вмираючого в цей час особливо важке. Ми ж, близькі люди, медичний персонал або пастирі, можемо стати супутниками вмираючого до останнього порогу, але не можемо стати супутниками в смерті, досвід якої людина переживає на самоті.

Чи потрібно говорити правду вмираючому? Хто і як повинен це зробити? У житті доводиться стикатися з різними ситуаціями, у кожної з них свої особливості, проте цю правду приховувати не варто. Ті, хто має справу з термінальними хворими, стверджують, що люди часто самі усвідомлюють близьку смерть. Іноді рідні не говорять про це, боячись реакції хворого. Щоб відповісти на питання про те, як сказати людині про наближення смерті, потрібно перш за все самим відповісти на питання про те, що таке життя і смерть, а також зрозуміти, яка людина перед нами і який особливий і неповторний сенс можуть мати її страждання.

Істина про стан хворого є правом людини, про яке, зокрема, стверджується в Хартії працівників охорони здоров’я, виданої Папською радою з душпастирства працівників охорони здоров’я (1994). У документі підкреслюється значення комунікації в стосунках з хворим, важливість правди і взаємин з сім’єю, а також необхідність розпізнавання і тактовності – адже кожен хворий унікальний. Питання про те, чи говорити і як говорити правду смертельно хворому про його діагноз і прогноз захворювання – це питання комунікації. Сама перспектива смерті перетворює повідомлення про неї в трагедію і іноді непереборну трудність. Але це не звільняє від обов’язку говорити правду, на яку людина має право. Спілкування між вмираючим і тими, хто супроводжує його в останній період життя, не може бути засноване на вдаванні, яке було б нелюдським.

Право вмираючого на правду про його стан нерозривно пов’язане з відповідальністю: мова йде не тільки про інформовану згоду пацієнта на різні види медичного втручання, а й про обов’язки вмираючого по відношенню до сім’ї, до роботи, з різних питань, які йому слід вирішити перед тим як піти назавжди. А для віруючої людини право на правду про свою смерть означає і примирення з Богом в Таїнстві Покаяння. Не можна в вирішальний момент життя людини – яким є наближення смерті – залишати її в невіданні, позбавляючи можливості прийняття важливих життєвих рішень. Смерть – це занадто важливий момент, щоб уникати розмови про її наближення.

Однак обов’язок правди вимагає розсудливості і тактовності. У документі Папської ради йдеться про те, як медичний працівник повинен підходити до цього питання. Він не може просто повідомити діагноз, але має діяти з любов’ю і милосердям, за сприяння всіх інших людей, що оточують хворого: рідних, а також пастирських працівників. Для того щоб повідомити помираючому правду з любов’ю, необхідно встановити з ним стосунки довіри і діалогу: тільки в цьому випадку буде можливо знайти потрібні слова і вибрати відповідний момент.

Слід поважати ритми хворого, а для цього потрібно навчитися чути навіть його невисловлені питання. Іноді варто провокувати в ньому питання, направляти до них, крок за кроком відкриваючи істину про його стан і неминучу смерть. Іншими словами, діяти в дусі істини і милосердя. Кожна людина, кожен випадок унікальний. Кожен хворий має певну чутливістю і реакцією. Медпрацівник, рідні, пастирі повинні вміти передбачати можливі реакції: озлобленість, депресію, покірливе підпорядкування своєї долі і т.д. Це передбачення допоможе підійти спокійно до цього моменту і бути тактовними. Важливо не те, наскільки точно ми передамо хворому інформацію, а те, наскільки ми проявимо нашу з ним солідарність. Мова йде не про передачу клінічних даних, але про передачу смислів. Тоді перспектива смерті не буде сприйнята як щось невідворотне і страхітливе, як смертний вирок. Тоді істина про смерть не закриває людину для надії, тому що вона відчуває себе живою, відчуває, що вона не самотня. Вона не самотня зі своїм болем, але відчуває, що її розуміють, розуміють її біль і страх, – і тим самим вона примиряється з собою і з іншими. Правда повинна прозвучати в контексті діалогу, повної довіри, між вмираючим і різними людьми, які супроводжують людину до порогу смерті. Вона повинна бути сказана поступово, з турботою про конкретну людину і про її конкретну ситуацію. Ця правда не може повідомлятися однаково для всіх, але кожна така розмова унікальна. Зазвичай в наших вчинках ми керуємося благом близької людини. В цьому випадку, в разі наближення смерті, ми повинні усвідомлювати, що благо вмираючого не збігається з його хорошим самопочуттям. І ще раз повторимо, що істину не можна приховувати тому, що людина має право і обов’язок підготуватися до доброї смерті, смерті з вірою і благодаттю.

Коли мова йде про дитину, все ускладнюється: хвороба і смерть дитини піддає великому випробуванню людську надію її близьких. Однак розкриття дитині сенсу болю і смерті дозволяє пояснити їй і те, що за її порогом життя не закінчується.

Вчені вже давно встановили, що дитина свідомо переживає власну хворобу і прийдешню смерть, і усвідомлення страждань і питання про власну смерть присутнє в дитині з найперших років життя, коли вона сприймає свою хворобу як покарання за погану поведінку або як результат якоїсь магічної події. Приблизно в 11 років дитина розуміє, що її організм крихкий і хвороба може бути викликана різними чинниками. Деякі діти переживають біль на самоті, оскільки у них є досвід недооцінки їх страждань. У будь-якому випадку, хвора дитина в змозі зрозуміти, що таке смерть, і говорити про неї вже у віці 3-6 років. Дитина задається питаннями про смерть навіть якщо рідко торкається цієї теми. В термінальній стадії багато дітей проходять цілу еволюцію в усвідомленні хвороби і смерті, тому у відносинах з тяжкохворою дитиною необхідна справжня присутність і діалог про смерть.

Працівники дитячих лікувальних установ радять використовувати в цьому діалозі притчі з Євангелія, театральні сценки, малюнки. У будь-якому випадку, сама дитина повинна бути в центрі уваги, а дорослий – вести себе спонтанно і посміхатися. Дитина в цій ситуації потребує частих візитів та спілкування з людьми. Щоб почати «вертикальний» діалог про смерть, тобто діалог, спрямований до Бога, потрібно повноцінно розділити з дитиною її «горизонтальний» досвід, тобто не просто бачити в ній об’єкт катехизації, але увійти в співзвуччя з її власним світом, з її мовою, символікою, з тими образами Бога, які вона сама сформувала в собі під час хвороби і страждання. Мало того, коли дитина задає питання про смерть, «релігійна» відповідь, яку зазвичай дають навіть люди, які самі не живуть вірою, найменш вдала. Коли дитина питає, треба відповідати лише в міру надходження її питань, відповідати тільки на ті з них, які сама дитина дійсно задає, а не ми заздалегідь формулюємо, і враховувати темпи сприйняття дитини. Зазвичай діти, що наближаються до порогу смерті, запитують: чи багато дітей помирають? Чи буду я з ними грати? У що? Чи побачу я Ісуса? Згідно з різними свідченнями, залишеними маленькими пацієнтами в лікарняних відділеннях, для дітей смерть не означає кінець всього. Вони по-своєму сприймають її як відкритість до нескінченного.

Таким чином, і дітям слід говорити – в інший спосіб – правду про близьку смерть, пам’ятаючи про те, що і вмираюча дитина бере участь в стражданнях і смерті Христа і тому може переживати свій біль і смерть в єднанні з іншими людьми і з Ісусом Христом.